Весь цей уявний екскурс Бориса Івановича по вже закритому для нього шляху в друге життя перервав виклик відеофону.
— Здраствуй, Борю, — з екрана дивилася літня людина з абсолютно лисою головою. — Здраствуй, Ігорю, — Борис Іванович розслаблено відкинувся на спинку крісла. І, відтинаючи непотрібні загальні слова, відразу додав: — Утішати не треба. Не красна дівиця. Зрештою, таких, як я, переважна більшість.
— Борю, я ознайомився з протоколом у твоїй справі, — співробітник апарату Ради Розвитку Ігор Миколайович Переверзєв запитливо подивився на співрозмовника і, не дочекавшись відповіді, закінчив: — Ти не добрав двох десятих відсотка.
— Дві десяті відсотка або двадцять два відсотки, яка різниця? Людина, яка перескочила край прірви на міліметр і людина, яка перескочила на метр, закінчують однаково. Обоє розбиваються.
— Борю, усього дві десяті відсотка. Борись.
— Але ж цей Великий Бебі розумніший від мене. Якщо він вважає, що я уже відпрацьований матеріал, значить так і є.
Борю, не здавай свій чип. Борись. Борись за своє друге життя.
— Слухай, Ігорю. Ти, наближений до верхів, мешкаєш у Нью-Йорку, скажи мені — чи був хоч один випадок відміни рішення цього Великого Пацана? Не беручи до уваги окремих винятків відносно голлівудських знаменитостей та інших пупів і пупочок землі. А для простого смертного? Мовчиш? Отож бо й воно. Не було таких випадків. Так що, Ігорьочку, зніму я цей чортовий «наглядач» і поживу хоч трохи без щосекундного нагляду і знесилюючих перегонів за цими дорогоцінними відсотками.
— Борю…
— Уже сто сімдесят п’ять років Боря. Тобі що, нудно буде там, у другому житті, без старого друга?
— Мою кандидатуру Великий Комп’ютер ще не розглядав, — розгублено промурмотав нью-йоркський співрозмовник.
— Ігорьочку, ти хоч перед старим дружком не корч із себе святенника. Навіть у глухих марсіанських селищах відомо, що високопоставлені співробітники апарату Ради Розвитку знають паролі доступу до пам’яті Великої Дитини і можуть довідатися свій відсоток на який завгодно момент часу. Хіба не так? — чоловік, який сидів у кріслі, підхопився і підійшов упритул до екрана відеофону. Плазменний екран легко передав навіть дрібне тремтіння зіниць Переверзєва.
— Так, — людина на екрані відвела очі.
— І який твій проміжний результат?
— Сто два відсотки.
— Вітаю, — Борис Іванович відвернувся.
— Борю, — пролунало в нього за спиною, — я розумію твою гіркоту. Але… ну, я не знаю, що ще сказати. Адже тільки дві десяті відсотка.
— Знаєш, Ігорю, — хазяїн квартири знову сів у крісло, — не буду приховувати, мені прикро. Але прикро не тому, що я не пройшов, а тому, що якийсь американець, який прожив життя не краще за мене, одержить друге життя. Прикро, що посередній державний служака має більше шансів прозасідати ще одне життя у розкішному кабінеті, ніж талановитий лікар або інженер продовжити в часі свою корисну роботу.
— Прикро, але нічого не вдієш. Американці більше платять в Об’єднаний Центр Репродукції Людини. Їм і квота більша. Ситуація стара як світ. Хто платить, той і замовляє музику.
— А державні служаки себе, природно, не скривдили, коли приймали «Закон про вагомість професій» для Великого Комп’ютера. Теж старе як світ. Добре, Ігорю. Спасибі за турботу. Але долю, як кажуть, не обдуриш. Мені залишилося небагато, якщо цей Великий Засранець підбив підсумок мого життя. І я хочу це небагато прожити без нагляду. Нехай у мене хоч наприкінці буде суцільний День Веселощів. Віддамся своєму улюбленому хобі — помокарую з моїми ненаглядними мікробами. Я ж, відколи на пенсії, таку лабораторію собі потихеньку змайстрував… Ет, що там говорити. До побачення. До речі, якщо побачиш у наступному житті моїх нащадків, переказуй вітання.
Уже сердито втискаючи кнопку вимикання відеофону в корпус дистанційки, Борис Іванович відчув болісне поколювання у грудях. Ніяких його нащадків у наступному житті Переверзєв зустріти не міг. Сто п’ятнадцять років тому загинув його єдиний син — член першого іспитового польоту гіперпросторового космічного корабля «Надія». Тоді ще люди не знали, що створюючи по область нуль-контініуму перед кораблем, необхідно робити її досить широкою. Інакше збурювання приграничного шару «простір-гіперпростір» може просто зламати корабель. Після втрати «Надії» люди це зрозуміли…