Та нічогісінько! Нулліус фігіус.
Світло запалити… та що ж воно коїться, справді! Світла нема… Абендабот його забери! Але ж у Самадхі Бра, що його вікно навпроти, — є. У Мішеля Папагаструса є, у Ньянкі… Хіба що хтось дрота відкусив… знайдуться в нас такі, з шляхетних, у кого кров блакитна — їм міді не вистачає… А все’дно, прощавай, мана!
Лише тоді я почав розуміти щось — як замість яскравої вогняної сфери запалив тільки бліде зелене сяйвочко — це не світла немає, це не вистачає енергії. Хтось усю витягнув на себе — та невже ж Озі, він же п’яний, а сп’янілих сила залишає умить…
Ближче схилився — ой, лишенько! Не те, щоб алкоголем — узагалі нічим від мого приятеля не тхнуло, він наче й не дихав — обличчя мав зеленкувате, а з порізаного вказівного пальця на лівиці чорна у пітьмі кров так і капотить…
Відверто кажучи, мусив я негайно викликати чергового містика. Але це ще як подивитись: коли трапиться дядько що треба, то ректорові не доповість, тож Озі самою єпитимією відбудеться. А як з тих… що ото надто вже праведні — тоді не лишень Озі потурять геть, але й мене, та ще й сусідів з обох боків — за мовчазне пособництво. Траплялися вже такі історії.
Тому я залишив Озі самого — нічого йому за кілька хвилин не вдіється, — прослизнув у коридор та проказав слово-запит. Відгук був: «Лузіяда», і що найгірше — за чергового був нині отець Карраско, а той уже праведник з праведників. Тож повернувся до келії — а там Озипринш на підлозі простягнений, непритомний та безпам’ятний. Оце вже втрапило! Та що ж робити — гаразд, скиглити буду потім… а зараз нічого не лишалося мені, як викликати людину надійну, зі своїх, та ще й родича — Пепе Гаруту.
Не надто вже охоче я його викликав, ніяковів добряче — Пепе був на шість років старший за мене, досяг другого кола пізнання, самих офіційних сільф мав три, а скількох ще привабив та звабив! Натуру мав не легку, язика — гострого та ядучого, тож не дивно, що я його побоювався. Коли ще сам таким буду!
Стиха стукнуло у вікно. Я рвучко підняв шибку. Крилатою тінню висів назовні Пепе. Від нього пахло стрімкою водою та альбанською табакою.
— Ну, малий, що в тебе? — пошепки нетерпляче запитав Гарута. — Там Сільфа Ліда, ти дуже не до речі.
— Пепе, вибач… Світлом присягаюся, це не я, Озько щось вчудив, я сам не впораюся.
Пепе скривився, плюнув у Місяць і змахнув шовковистою перетинкою крила, показавши гладенькі п’яти. Мовляв, дурник ти, Гай Ворон! Аж кортить мені твоїми приятелями опікуватись…
Та й зависнув догори ногами, зачепившись за каміння стіни. Втягнув повітря, майнув — і ось уже склав крила, схилився над Озькою.
— Ліда зачекає, — мовив суворо, — де ж ти, малюче, отак ся утрапив?
— Та я хотів якнайкраще, — скиглив спроквола бідолашний Озипринш. — Чи я винен, що воно завжди навпаки…
Він лежав у ліжку, випивши добряче п’ятничної роси з чистотілом, пальця йому було перев’язано, пошептано на руду, і зовні все наче було гаразд, але Пепе не квапився іти. Підібгавши ногу, всівся на підвіконні, грався кінчиком крила, розпитував що й до чого.
— Ну то й що? Як нічого ніколи не виходить добре, — бурмотів Озі. — Але ректору я нізащо не зізнаюся. Скажу, жабу різав у лабораторіумі, от і пальця поранив.
— Від жаб самі бородавки, — безжалісно зазначив Пепе. — А в тебе, до речі, ще дві плями з’явилися.
— Де? — скрикнув Озі. — Гаю, де ті плями, де?
— На руки подивися, — відповів я тремтячим голосом. Бо, навіть опритомнівши, Озі був досі кволий, наче амеба. А, по-друге, у нього на вогкому від поту лобі та на руках усе чіткіше проступали дрібні коричнюваті плямки. Та й шкіра блідла і робилася тонкою, ніби прозорішала просто на очах.
— Ой, горе мені, — Озі заплющив очі. — Ой, помру я!
— Не виключаю, — відповів із сарказмом Гарута. — Якщо гратимеш у мовчанку — далебі помреш. До світання мало часу, а потім що робитимеш?
— Скажу, що хворий, — шепотів Озі.
— На проказу, — їдко зазначив Пепе. Спіймавши на льоту тоненьку самокрутку, він недбало прикурив від пальця. — Коротше кажучи, хлопе, кидай грати в піжмурки, — Гарута трішки посунувся від краю підвіконної прірви. На колінах мав звідкілясь товстий підручник. — Зажмуритись завше встигнеш. Читав звідси?
Озі напіврозплющив одне страдницьке, зі сльозою, око, кивнув.
— Отож маємо… «Ш’яхт падрейха фо ш’яхт…», оцет узяв яблучний?
— Я… яблучний. Ароматизований.
— Дев’ять свічок?
— Від святкового пирога, бо вони маленькі…
— Ну, про муміє я навіть не питатиму…