— Я сказав: якщо Рада проголосує проти, коли Великий Комп’ютер сказав «так», то це кине величезну тінь на Раду. І так забагато незадоволених, коли Рада говорить «так» для окремих знаменитостей, яким Машина сказала «ні». А тут простий звичайний громадянин, а йому Рада — «ні». Усі говоритимуть, що приберегли місце для когось… гм… значнішого. А вибори до Ради, між іншим, не за горами.
— Як ти зрозумів, що я все це підлаштував?
— У молодості ми обидва займалися важкою атлетикою.
— То й що?
— Борисочку, ти єдиний із усієї нашої секції не кричав, коли виштовхував купу заліза нагору. А під сосною закричав.
— Ну, це не доказ. Мало чого було в молодості.
— Борю, я не Великий Комп’ютер і розслідування не проводжу. Я дуже радий, що ти пройшов. Мені просто муляє звичайна цікавість — як ти зумів перехитрувати цього Великого Засранця?
— Та все елементарно, Ігорю. Усе, що бачили мої очі і чули мої вуха там, на горі, — це добротна комп’ютерна гра. За ті місяці, що я був поза Контролем, я все це і підготував. Спроектував спеціальний шолом віртуальної реальності з вбудованою відеокамерою і маленьким ракетним двигуном. Написав програму, що могла б на реальність, яку фіксувала відеокамера, накладати в реальному часі елементи псевдокатастрофи. Спроектував курточку з вшитими спеціальними пластинами, що мали приводи, які у потрібний момент імітували тиск на спину «падаючої» сосни. У сосну помістив бактерії Xylophyllus sp, які дуже люблять деревину. До речі, моє відкриття знадобилося.
— Яке відкриття?
— Ти ж знаєш, Ігорю, що у мене хоббі досить своєрідне — захоплююся усілякими мікроорганізмами.
— Ну?
— Рік тому, експериментуючи у себе в лабораторії з крихітками Xylophyllus sp — цими великими любителями деревини, я в лабораторну чашку з ними випадково крапнув кілька крапель свого улюбленого пивця.
— «Оболоні»?
— Сто п’ятдесят п’ять років вірний прихильник. Але ми відволіклися. Чашку цю я через власні лінощі не помив, а вранці побачив, що культура цих Xylophyllus sp розмножилася неймовірно, і від тирси не залишилося й сліду, образно кажучи, ні ріжок, ні ніжок. Не Xylophyllus sp, а просто піраньї.
— Ти вже як Флеммінг. Той теж чашку полінувався помити після дослідів. У результаті відкрив пеніцилін і обезсмертив своє ім’я.
— Він ім’я, а я — тіло. Мені здається, другий варіант кращий, га?
— Ти, Борю, я бачу, став циніком.
— Краще мати здоровий цинізм, ніж… не мати нічого, і себе, у результаті — теж.
— Мабуть, ти маєш рацію.
— До речі, я ще з ними кілька місяців експериментував. Виявилося, що у цих безмозкових добрий смак.
— І, як не дивно, збігається з твоїм, — Ігор Миколайович посміхнувся.
— Ти сумніваєшся в моєму аристократичному смакові?
— Ні секунди! — обоє розреготалися.
— Виявилося, — продовжив Борис Іванович, — ці Xylophyllus sp найсприятливіше почуваються в середовищі «Оболоні». Ніякі інші сорти такого ефекту не давали. Отож, засіявши їх у деревину сосни, я щодня приходив туди. Помилуюся сходом сонця, помрію, пофілософствую, поп’ю своєї улюбленої «Оболоні» і ковток — їм. Нехай поласують за моє здоров’я!
— А якби сосна упала завчасно?
— Я в неї загнав метровий штир з ураніту, три десятих міліметра в діаметрі з маленькою ракеткою на кінці, замаскованою під сучок. Такий стрижень не те що сосну, поїзд витримає. Далі все просто. На горі я надягнув шолом на голову, і відразу автоматично включилася програма. Поки я «дивився» удалину, експрес проїхав. Я відразу «подивився» на годинник. Він показав, що до «прибуття» експреса залишилася хвилина. Програма послала радіосигнал на ракетку, укріплену на уранітовому стрижні. Вона цей стрижень висмикнула і закинула його за багато кілометрів в океан. Ну а сосні, ґрунтовно під’їденій бактеріями, нічого не залишилося, як упасти з п’ятдесяти метрів на дорогу. Ну, а мене наприкінці ракетний двигун на шоломі ґрунтовно саднув об валун. Так, що навіть руку потрощив. За правдоподібність довелося заплатити реальною кров’ю. Потім спеціальні затискачі на курточці і шоломі відщебнулися, і той же двигун відніс пластини та шолом в усе той же океан. Обідрана після «змагань» із сосною курточка залишилася на мені. «Наглядач», після того, як мене гепнуло об валун, послав виклик рятувальникам. Оце й усе: закривавлене тіло під валуном, сосна на дорозі і врятований мною експрес з сотнями людей. І Великий Бебі штампує: «Ол райт. Достойний».
— Справді, просто. Тепер подивимося, як до цього поставиться Всевишній.
Борис Іванович здивовано подивився на друга.