— Отож… кепські справи. Та дарма. Надія вмирає хіба що у Мартиролозі. А ти дивися сюди, хлопче. Є засіб, та він не надто простий. Був би простий — я б так довго не барився…
Зі стурбованим виглядом Пепе вмостився на підлозі, я — поруч. Наскільки міг розібрати примхливий візерунок ієрогліфів, то книжка мала назву «О-томорі-дзен», але закляття усередині було написано ромною.
— То тільки обкладинка від іншої книжки, задля таємниці. А ось те, що потрібно, дивися…
Пепе засвітив сферу, і я прочитав отаке:
— Нічого собі рецептурка… Якою ж це мовою?
— Усілякими, далебі: щось сп’янишем, щось гельгою… Ромнинські слова трапляються теж… Та це пусте, я вже й складники зібрав, наче до ладу, ось…
Пепе вийняв з-за пазухи мішечка.
— Ось три сиклі кіндзадзи, — він поклав осторонь паперовий пакуночок з дрібним чорним насінням. — Ото борзоподи з пітьми, у їдальні наловив, рівно дев’ятнадцять, — ще один пакуночок, цупкий, у якому щось ворушилося. — Оселедець, чотири грани, тьху, смердить! Не сонця ясного вогонь — означає, що мусимо все скласти разом та вплинути будь-яким штучним світлом, це найпростіше. А от останнє… то вже зовсім незрозуміло.
— Чому так?
— По-перше, через пиво.
— Себто?
Замість відповіді я отримав від Пепе по лобі. Тоді вже второпав: адже, якщо кому з наших заманеться, то вдаються до звичайного спирту. Хто ж такий дурний, що не може його створити, то поцуплює з лабораторіуму, дарма, що небезпечно… А це ж через те, що навчальний заклад із духовидчим нахилом. Який у горілки дух — так, саме лиш блакитне полум’ячко! Щодо пива, то усім відомо, що в ньому живе Барлікорн Велемоцний: пика як цеберко, очі шалені та веселі, вуса руді запінені… Кажуть, здавна був він у нас у шані, та з часом, як став проректором один із Трьох Королів, то вже пригадав достоту давню ворожнечу з Барлікорном. Мовляв, щоб цього гайдамаки тут й на понюх не знати!
Ото спиртом і задовольняємось.
Бо пива ж пальцем не зробиш. Воно потребує живого духу.
— Оце тобі перша загадка, — мовив Гарута, підводячись та розкладаючи складники рецепта на столі, — тож думай, де б його дістати пива…
— Пепе, ти мене не лякай, я сам боюся.
— Але, — вів Гарута далі, — як навіть ми візьмемо десь пива — щодо цього я дуже не певний, — то що ж із ним робитимемо?
— Та це ж ясно: усе змішати, присвітити штучним світлом…
— А потім?
— Ну… пити оте… З пивом…
— От дитина ти, Вороне! Аби все було так просто, як гадаєш, кожен… дурник міг би стати молодим. Чи ти добре розібрав?
— Та що ж саме?
— Останній рядок: «І децу пива «Оболонь»!
Я знову зазирнув у книжку. Справді: оболонь. Дивно… невже справді таке дієслово?
— Може, помилились, коли друкували?
— То рукопис.
— Тим більше…
— Дитино Божа, це ж кастамирське закляття! Вони майстри були на подібне… загадки, примовки…
— Так це ж скільки часу ми витратимо!
— Багато, — похмуро визнав Пепе. — Можливо, все життя. Його, — кивнув у бік Озипринша, — то вже напевно. То ж думай, головонько. Пригадуй.
— Що ж тут пригадаєш, тут треба знати. А ти ж хіба… Ти старший. Розумніший…
— Я вже усіх розпитував. Усі факультети. Ніхто не знає, та й поготів. Зрозуміло…
— Можливо, таки помилка? Забалонь, наприклад?
— Це що за диво?
— Ну, буцімто у балона поклади… у скляну банку таку…
— То вже занадто. Балонів багато може трапитись. Тут щось простіше, я відчуваю. Як ота примовка, що її заборонено вагітним — три слова, але ж ніхто не пам’ятає, які саме…
— Або ж, — я напружив усі розумові здібності, але ж ніколи не був аж надто знавцем мов, — або, скажімо — обо лонь… Себто, об лоно — ну, на живіт виливати, втирати…