— Чекай, Михасю, ти ж такий і є!
— Який «такий»? — але, видно, здогадався вже: очі забігали, ручки засовались, борода сторчма…
— Миха-а-асю, — я витяг з-за пазухи ту саму Бочку. — Ну, виручи, Михасю. Першому тобі наллю по вінця. До Нового три години залишилось!
Домовик засопів, наприндився. Він то кидав погляди на Бочку, то на двері кімнати, за якими один у темряві плакав від страху та самотності малюк Славко. А коли плачуть діти, нам, домовикам, боляче. І коли ви, люди, сваритеся, нам теж дуже зле. Боляче не тільки мені, «реєстровому» домовикові, який зрісся з цим домом усім своїм єством — боляче всім нашим, хто у цей час поблизу. Тільки слова людські колють, не у шкіру, а у душу. Вам добре, ви швидко забуваєте. А нам як, тим, хто загоює рани від слів на поранених душах? Адже це ми вас лікуємо. Своєю добротою і словом правильним. А ви ще й молока з хлібом… невдячні!
— Ну добре, спробую, — Михась облизнувся в передчутті свята (адже пиво до початку свята пити не можна в жодному разі — традиція!) і, заламавши картуза, пішов прямо крізь стіну до дитячої кімнати. Я тихенько прокрався за ним. Але визирати не зважився — раптом помітить мене Славко? Нагостривши вуха, я зачаївся біля самої стіни. Спочатку було чути тільки плач, потім він миттєво обірвався, залишилися лише схлипи. Та ще бурмотіння подільського домовика.
— Ну що ж ти, хлопе, розрюмався? Чи ти не козак?
«Дурень! — прошепотів я йому. — Цьому козакові лише півтора року, він як слід і розмовляти ще не вміє!»
«Сам дурень! — прошепотів у відповідь Михась. — Справжнісінький козак! Йому просто сумно. Він уже виспався, йому гратись хочеться!»
— Ось виростеш, Славку, сядеш на коня, та як поскачеш у степ широкий, та як наздоженеш вітер! Чіпляйся за мене… так… тримайся міцніше… Н-но!
І погуркотіло! По підлозі, по стіні, по стелі. Сопіння й «іржання» Михася розбавлялися захопленими «ух!» і «гук!» Славка. І сміхом. Радісним, веселим сміхом, що солодкою патокою розливався по душі. Запам’ятайте, люди: погані слова нам роблять боляче, а сміх — від ваших образ лікує.
Що вони там роблять?
Я обережно виглянув із стіни. Михась посадив собі на карк малюка і ганявся щосили по кімнаті. Славко вчепився за бороду домовика й аж скавучав від захвату. У слабкому світлі нічника це сприймалося як фантастика. Цікаво, Михась зі своїми «підлеглими» теж так грається? Відчувається досвід, ох, як відчувається.
«Михасю, а з тебе виходить прегарний коняк», — сміявся я пошепки.
«Ой, Оболоню, мовчи! Розповіси комусь — ображусь. Ти краще придумуй своє щось, бо відчуваю — надовго мене не вистачить. Славко тільки розійшовся! А до Нового вже менше ніж три години».
«Михасю, ми всі тобі будемо вдячні. Тож викручуйся сам, а я з нашими поспілкуюся».
«Вдячні», — передражнив Михась. — «Оболонню» розплатишся!»
«Та щоб мені сала з часником більше не нюхати!» (Теж дуже страшна клятва, правда-правда).
І я, вилетівши просто до відьми на деркачі, що привезла Михася, крикнув їй:
— Радо, бери у помічники вітер і лети до нашого урочища. Гукни: «усі враз» — вони зрозуміють! І швидше, Радо!
— Ой, Голово, моргнути не встигнеш! — відьмочка, зойкнувши, зробила крутий віраж і помчала до Дніпра.
Моргнув я, щоправда, разів зо три. І відразу помітив, що летить до урочища кавалькада відьом, і у кожної на мітлі сидить по два-три домовики. Добиралися хто як. Ось Змій з північними гостями, ось на хмаринці ціла делегація циганських домовиків з піснями і бубнами, ось і Шубін примостився — дим від його цигарки, наче із труби паровоза. І віли тут, і русалки весело лускатими ніжками бовтають, і самотній Упир ікла відьмочкам демонструє. Ох і свято ж буде! Давно стільки гостей не збиралося.
— Агов, Голово. Здрав будь, Оболоню! Многая літа! Спокійного дому! — кожен, хто підлітав, кричав вітання. Я відповідав кожному. Майже всі прибули. І печерські тут, і дніпровські, і з Подолу, і з Троєщини. Та що говорити, прибули навіть з Пущі Водиці та Лісного.
Я, як міг швидко, пояснив ситуацію. Домовики, русалки, чугайстри, відьми відразу включилися в обговорення.
І от що ми придумали.
— Дивись які красиві бульбашки, — Михась утворював з повітря барвисті мильні кульки. Славко плескав у долоні, сміявся і намагався ці кульки ловити. Від найменшого дотику кульки лопались, і по кімнаті розтікався запах то полуниці, то ромашки, то липи. Маля і не думало стомлюватися. Стільки цікавого! Дідусь такий маленький, бородатий і зовсім не страшний. А ось домовик уже притомився.