І ось тут!.. Почулися звуки бубонів і гармоній, зі стіни, кружляючи у танці, вийшли цигани. Справжні маленькі домовики-цигани. «Ай-не-не-не, ай-не-не!» Малюк думав було злякатися, але не встиг, бо за мить уже плескав у долоньки і аж підстрибував на своїх сідницях. Було так цікаво і незвичайно! Звідкілясь прискакали пухнасті м’які кролики, дражнили довгими вухами і не хотіли ловитися. Красиві тітоньки з довгим чорним волоссям (відьми) закрутили довкола малого маленький смерч з різнобарвного листя. Воно кружляло, м’яко торкалося вушок, носика, щічок малюка, ніби цілувало. А потім маленька хмарина підхопила його і, огорнувши собою, пронесла просто крізь стіну. На вулиці було не холодно і зовсім не страшно, бо Славко ще не знав страху висоти. Хмарина піднесла його до великого-великого птаха. Ні, звіра. Ні, птахо… птахозвіра. Піднесла і посадила на м’яке пухнасте пір’я просто на шиї. Птахозвір змахнув крилами — і вони полетіли до зірок.
— Онце! — сказав Славко, коли вони проткнули пухнасті хмари і побачили велике червоне Сонце, що заходило за обрій.
Та на цьому передсвяткові дива не скінчилися.
— Ух! — сказало маля, коли тітоньки-відьми на мітлах прилетіли з ним у печеру, стіни і стеля якої сяяли самоцвітами.
— Ох! — зітхнуло воно, коли дівчата-русалки з зеленим волоссям, взявши його за руки, водили по воді, а вода прудко вгиналася і не мочила ніг.
— Ороз! — гукнуло, показуючи на Дідуся Мороза і його оленячу запряжку. Новорічна піч для них клопітна. Повертаючись додому на дідморозових санчатах, маля відчуло себе щасливим. «Ау» — позіхнуло воно і заплющило очі.
— Фу-у-у-ух! — зітхнули ми всі, коли переконалися, що Славко міцно спить у своєму ліжечку, приспаний колисковою у сотню голосів, що виконувалася тихо й акапельно.
Чого тільки не зробиш заради дітей, правда, мами?
Чого тільки не зробиш заради того, щоб швидше попити пива, правда, хлопці?
— З Новим Роком! — кричали ми, коли над далекою Лисою горою, де святкували відьми, магічні салюти злетіли в повітря.
— З Новим Роком! — і домовики цокалися пивом з вілами, чугайстри вже цілували русалок, Упир розповідав страшні історії домов’ятам, а феї співали пісні клунникам і сарайникам.
Я, Оболонь-домовик і грифон в одній особі, Голова цього веселого зібрання, щедро розливав пиво у кухлі, що підставлялися. І не було йому кінця в бездонній бочці. Шубін, жителі півночі і Чернець теж відкрили свої бочки, так що бенкет розгорався. Ось у чому наша особливість — ми п’ємо пиво і кожен новий кухоль, як перший. Добре!
Перший кухоль, звичайно, я налив Михасю. І ми з ним цокнулись за щасливий Новий рік.
І ось уже… Я полетів.
Утім, це зовсім інша історія.
І ще одне. Люди, майте совість, не сваріться у будинку, де живе домовик. Це боляче.
Краще залишайте іноді у куточку пива. Якого? Напевне, ви вже самі здогадалися, що мені — «Оболонь»!
Юлія Остапенко
Мавчина милість
— Та немає там ніяких мавок!
— А я кажу, є!
— Ти їх бачив, чи як?
— Не бачив, а правду кажу, що є!
Сперечалися завсідники корчми завзято, поблискували очима та гримали кухлями по стільниці. П’яненький дядько, який сидів біля гадзинського столу, підпираючи щетинувату щоку кулаком, сонно і зацікавлено моргав. Інколи щока зісковзала з кулака, дядько здригався, і на мить його хмільний погляд прояснявся — тоді він, здається, прислухався до суперечки з особливою увагою.
— Якщо ні, то куди народ зникає? Хто б не пішов — як у воду впав! Що ж іще, як не мавки?
— Та хто ж його знає! Може, лісовик а чи василіск — усе один чорт!
— Так відкіля тобі лісовик на оболоні? Оболонь — це ж парафія мавок та русалок з водяниками.
— Ну, тоді русалки чи водяники. Що ти затявся — мавки та мавки?
— Та всі ж знають! І чого б це туди люд занадився, якби не мавки? З водяником, хіба, під місяцем воркотіти?
П’януватий дядько з розумінням реготнув і знову його щока ковзнула з кулака. Сперечальники на мить замовкли, перезирнулися, потім продовжили суперечку.
— Як тебе послухати, то всі мужики тільки і мріють, щоб з мавкою кущі пом’яти.
— А ти начебто не мрієш.
— Тьху на тебе! Нащо вона мені здалася?
— Тебе мавка навіть близько не підпустить. Вони знаєш які… Їй треба, щоб любий був.
— Багато ти знаєш!
— А знаю!
— Та звідки, якщо з оболоні не повернувся ніхто?!
— Що, справді не повертаються? — нарешті втрутився Лаврін. П’яненький дядько ображено вирячився, начебто щиро вірив, що вистава триває для нього одного. Сперечальники ж, навпаки, зацікавлено обернулися до відвідувача, який досі мовчав.