— Так, — упевнено сказав старший з корчмарів і виразно стукнув кухлем об стіл. — Жоден. Хто пішов убік оболоні — не чули про них більше. Один чоловік ніби повернувся, та й той, кажуть, з глузду з’їхав.
— Щира правда, — жваво додав корчмар. — Мавка ж, як причарує, сонну хворобу напускає. Прокинеться зранку хлопець — а пам’ять геть відбило. Що сталося, як трапилось? Про корчму нашу не згадає, це вже точно. Ну і про інше теж, бо підуть розмови… А мавки — вони ж… потаємні, — він підморгнув Лавріну.
— Звідки ж відомо, що мавки люблять чоловіків, якщо ніхто потім нічого не пам’ятає? — запитав Лаврін.
Запала мовчанка, бо на це питання відповіді ніхто не знав. П’януватий дядько, нічого не розуміючи, перелякано переводив погляд з одного на другого, а тоді на третього.
— У корінь дивитеся, вельмишановний пане, — з повагою сказав корчмар. — Певно, учений будете?
— Літописець, — анітрохи не хизуючись, відповів Лаврін. — Ходжу по світу, збираю казки та легенди.
— А правда-матінка вас не цікавить?
— Правда — її кожний по-своєму бачить.
— Істинно говорите, — кивнув корчмар. — А я вам от що скажу: даремно говорити не стануть. Хоча отут дехто, — гострий корчмарський лікоть врізав у худі ребра молодшого товариша, від чого той охнув, захлинувся пивом і погрозив побратимові кулаком, — наклеп зводить. Тільки бувають люди, які навіть проти чар нечистих устояти можуть. Вірити їм, чи не вірити… але хіба перевіриш?
— І перевіриш! — загаласував раптом п’януватий дядько, жваво підхоплюючись із насидженого місця. — Ще й як перевіриш! Ось я піду і подивлюся! На мавок ваших! І всю правду скажу… як є!
— Скажеш, — посміхнувся корчмар. — На оболоні пикою в твань — хлямс! Так і скажеш.
— Не варто, вельмишановний пане. Щоб там не було, а справді з оболоні ніхто майже не повернувся, — похитав головою старший сперечальник. — А той, хто повернувся, з глузду з’їхав. Все бігав та кричав: «Милість мавчина, мавчина милість!», аж поки його До дурки не забрали. Місцеві жителі не ходять туди. Мавки — не мавки, а згубне місце.
— Піду, — вперся дядько.
Лаврін дивився на нього з сумішшю зацікавлення і жалю, бо справедливості слів корчмаря заперечувати не міг — упаде бідолаха обличчям у трясовину, й справді задихнеться. Але дядько не на жарт розійшовся — підхопився, став шукати капелюха, хоча надворі вже сутеніло.
— Пивця хоч ковтни на доріжку, — зітхнув корчмар, підсовуючи кухоль ближче. — Добре в мене пиво… Їй’бо! Не раз, бувало, п’ють-п’ють та ще й добавки просять…
Дядько на мить зупинилася, потім затято махнув рукою:
— Часу нема, корчмарю! Мавка на мене чекає!
— Ну то йди, — перекинувшись поглядом із приятелями, мовив корчмар. І щойно двеpi рипнули на петлях, повернувся до Лавріна: — Може, ви пивця бажаєте?
— Дякую, не п’ю, — твердо відповів той.
— Зобов’яжете, — причепився корчмар, — сам варив, усю душу вкладав. На тисячу верст навкруги такого пива не знайти! Хоч скуштуйте!
— Не п’ю, — зовсім уже холодно повторив Лаврін. — Молока випив би.
Лаврін звик до такого прийому: як же ж це — щоб здоровий чоловік та не пив? Але ясність розуму і твердість руки — гарантія його працездатності. У глибині душі Лаврін підозрював, що своєю появою в народних переказах мавки та інша поганьська братія завдячують саме тим записувачам і оповідачам, які у корчмі зайвого хильнули…
Посидів він ще, теплого молока попив, і вже зовсім темно стало, коли двері навстіж розчинилися, і в корчму ввалився той самий дядько — тільки тепер розшарпаний, розчервонілий, комір розв’язаний, а очі божевільні.
— Корчмарю! — заволав він з порога. — Корчма-арю! Пива!!!
Повторювати не довелося. Заметушилися, забігали. Підсунули лаву, але мужик не присів — вихопив із протягнених рук повний кухоль, випив одним духом.
— Чудове пиво в тебе… чудове! — промовив він і, похитуючись, почалапав назад.
— Агов, пане! — крикнув йому вслід корчмар. — То що, був ти на оболоні? Мавку бачив?
Мужик зупинився в дверях, обернувся через плече, так, що видно було лише одне хитре око, хихотнув. І — зник за дверима.
Усі красномовно помовчали. Лаврін чухав потилицю.
— Отакої…
Лаврін кинув погляд за вікно. Пітьма почала розвіюватись — десь там, за оболонню, сходив місяць.
— А що, далеко до оболоні? — запитав нарешті.