Выбрать главу

— На захід зо дві версти.

Лаврін промовчав. Спокуса була сильною. Принаймні він на власні очі бачив, що з оболоні таки дійсно повертаються. Хоча, де свідчення, що той п’яничка до неї добрався? Може, весь цей час пролежав десь під корчмою.

Лаврін підвівся навмисне рішуче, щоб самому не передумати.

— Пивця, — відразу запропонував корчмар. Лаврін відмахнувся.

— А нічка сьогодні місячна, — багатозначно проговорив старший з корчмаревих гостей.

— Бачу, — сказав Лаврін і вийшов.

Нічка видалася не тільки місячною, але і дуже прохолодною. Йшло до осені, жвавий вітерець гнав по небу дрібні чубаті хмари, гнув верхівки дерев. А ще — тягнув із заходу тухлуватий запах боліт. Зараз оце тільки з мавками знайомитися…

Дорога на захід була широка і безлюдна. Лаврін крокував швидко, щось насвистуючи. Навколо ані душі, навіть звірі нічні сиділи тихо — ще не настала їхня пора. Кроки Лавріна шаруділи по сухій землі.

Пройшовши кроків двісті, Лаврін зупинився і закурив люльку. Повернути назад було ще не пізно. Втім, траплялося йому і не в таких місцях ночами гуляти. Коли про ходячих мерців збирався написати, довелося переночувати на цвинтарі, біля свіжих могил. І правда, ходили там, репетували дурними голосами, усе, як в народі кажуть. Тільки потім виявилося, що це місцеві селяни, перепивши на чийомусь весіллі від загальної юрби. А був би тоді Лаврін п’яним — мабуть, і справді написав: істинно, бачив ходячих мерців.

Він викурив люльку, потім ще одну. Місяць піднявся вище. Посвітлішало. Десь у лісі обізвався пугач. Ну, годі, вирішив Лаврін і пішов далі.

Оболонь. Гостро пахло болотистою вологою. Над недалекою річкою стояв низький, сивий туман. Лаврін спробував землю перед собою, потупав чоботом, боячись загрузнути. Начебто твердо. Місяць, раптом вигулькнувши з-за лісу, повис над оболонню, облив, немов холодною водою Лаврінові рішучість і вагання. Лаврін зіщулився і тієї ж миті почув тихе, низьке завивання.

«Вона», — подумав Лаврін. Завивання повторилося — повільно, тужливо, немовби запитально, не сказати що зовсім вже неприємно — ніби сумну колискову вела невидима жінка, колискову без слів. Тільки дитинча нечисте і колискова бісівська.

Лаврін звернув погляд у бік пісні і тоді побачив її. Побачив — і не пошкодував, що поперся вночі на оболонь.

Мавка стояла в осоці, як є гола, у траві по стегна. Довге, перевите водоростями волосся обліплювало мокре тіло, утім, не дуже це саме тіло вкриваючи. Груди налиті, талія — тоненька, ніби голочка, сама дівка струнка як тополя, личко — ясне сонечко, від посмішки серце пече. Дивовижжя, словом.

Мавка увірвала спів і посміхнулася заклично: — А хто оце заблукав на моїй Оболоні, га-а-а?

«Зараз гребінець попросить, волосся чесати, — перелякано пригадав перекази Лаврін. — Треба їй гребінець віддати. Дам — і тікати. Усе, бачив. Легенду напишу. Або навіть цілу повість! Зараз попросить і…»

— А йди-но до мене, славний парубче, — посміюючись, сказала мавка і простягнула до Лавріна білі руки, — Славний парубок розгубився — гребінець дівку явно не цікавив.

— Та це… — як усі літописці, Лаврін, особливо у відповідальні моменти, був дещо недорікуватий. — Та я ж…

— А йди-но до мене і потіш дівчинку, — проспівала мавка і рушила ближче. Лаврін тікав би, але ноги наче в землю вросли, а мороз шкіру здирав живцем. Мавка пливла до нього над осокою, здається, не торкаючись ногами грішної землі, і була гарна, і так посміхалася Лавріну, що йому майже перехотілося тікати від неї за тридев’ять земель, хоча він знав, що треба.

— Згинь, — прошипів він. — Цур тобі, нечиста, згинь… пішла… хочеш гребінець?

— У-у, — проспівала мавка. — Ой, розв’яжи зав’язочки на штанцях та покажи ж мені свій гребінець, люби-ий…

Білі руки торкнулися лаврінових плечей, і пропасти б отут літописцю Лаврінові навіки, якби мавка раптом не змінилася на красивому обличчі і не відскочила назад, якось незграбно для нечистої сили.

— Ай! — заверещала вона — верещати, виявляється, уміла не гірше, ніж вити. — Це що?!

— Де? — розважливо запитав Лаврін, отямлюючись.

— Ти! Ти хто такий?!

— Я?.. Лаврін-літописець… легенди збираю… прийшов глянути на мавку…

— Я питаю — ти хто такий?! Чиїх рук творіння?!

— Божих, — зовсім уже розгубився Лаврін.

— Брешеш! — зойкнула мавка. — Не людина ти! Людського духу від тебе не чую! Кажи, хто такий!

— Як не людина?! — сторопів літописець. — А хто ж я, по-твоєму?!

— Звідки мені знати? Може, погань якась!

— Сама ти погань! — образився Лаврін. — Чого ти мене боїшся, ти ж сама від чорта?