— А раптом ти опир якийсь! Ай! Не підходь! — мавка шмигнула назад в осоку і присіла, тільки злякані очі блищали серед трави. Лавріну стало ніяково — невід чим налякав дівчину.
— Та живий я, — заспокійливо сказав він.
— Як це живий, коли духу людського немає? Не буду я любитися з поганню!
— Що значить — духу людського немає?
— А немає! Усі хлопці, які до мене приходять, однаково пахнуть. Пряно так, духмяно, хмільно… А ти ні! Ти невідомо як пахнеш. Не підходь!
— Та я ж… — Лаврін ледь не плакав. Гарна ж дівка як маківка, і гребінець не просила, і любити хотіла — бач, запах їй не сподобався! Панночка яка!
Хоча… щось кольнуло Лавріна зсередини — так завжди бувало, коли спадала особливо гарна думка.
— Чекай! — ойкнув він. — Дух, кажеш, людський та від всіх однаковий? Пряний та хмільний?
— Кисло-солодкий, — жалісно уточнила мавка з осоки.
— Та це ж пиво! — ляснув себе по чолу Лаврін. — Вони ж усі надудлюються для сміливості, перш ніж до мавок тягтися! А ти, бідолахо, мабуть далі своєї оболоні ніде і не бувала?
— Не бувала, — сором’язливо підтвердила мавка.
Лаврін запитав, зітхнувши:
— Ну а якби запахло від мене людським духом, узяла б мій гребінець?
Мавка зовсім збентежилася, навіть оченятка опустила — блищати перестали. Мовила тихенько:
— Узяла б… тільки ти ж погань… цур тобі…
— Сама погань, — радісно повторив Лаврін. — Чекай на мене, дівчино, незабаром повернуся.
І, насвистуючи, бадьоро попрошкував до корчми.
— Сто дев’яносто п’ять, сто дев’яносто шість, сто дев’яносто сім, — підвів риску Федот-корчмар. — Трьох монет для рівного рахунку не вистачає.
— І то непогано, — сказав Ясько-бровар, любовно згрібаючи свою частку до гамана. — Прибутковий видався місяць. Хоч і народу було мало.
— Це правда. А все пиво твоє, Яську. Ой добре пиво…
— Не тільки воно, не тільки, — посміхаючись, відповів той. — Мавці подякуй — пили б вони, якби не вона…
— А хто його знає, — корчмар знизав плечима. — Може, і пили б, а може, і не пили. Як тут вгадаєш…
— Ніяк не вгадаєш, — зітхнув Ясько і, заспокоюючись, потрусив гаманом з монетами. — Звук який приємний…
— Авжеж… — посміхнувся Федот, і тут до корчми мало що не влетів літописець. Очі у нього блищали так, як звичайно блищать очі в тих, хто вертається до корчми з оболоні.
— Пива! — гарикнув він.
— О, господи! — сплеснув руками Федот. — Дозріли, вельмишановний пане? А ми вже і не сподівалися! Ну то як, бачили мавку?
— Пива! — загрозливо повторив літописець, і Ясько посунув йому повний кухоль. Лаврін видудлив залпом, змахнув із вуст піну.
— Дивовижне пиво, — промурмотав він, думаючи, здається, про щось своє, — чудове пиво… гех, мавка… подумати тільки…
— Ще? — послужливо довідався Ясько.
— Ще!
Було потім «ще» і «ще», разів зо три.
— Досить, — раптово протверезів літописець. — Скільки з мене?
— Три монетки, лише три, вельмишановний пане.
— Шкуродери. Дорога ти, мавчина милість… — пробурмотів той, відраховуючи необхідне. Його вже похитувало — з незвички, певно. До дверей він якось дістався, ну а далі — тільки молитися за нього.
— Сто дев’яносто вісім, сто дев’яносто дев’ять, двісті, — задоволено перерахував Федот і кинув одну монету Яськові. — Лови.
— А чого одна тільки?..
— Про Ксеньку не забудь.
— А-а…
— От тобі й «а-а». Йди краще гроші сховай, а то знову зоп’яну загубиш.
— Та коли це я зоп’яну гроші губив?
— Минулої весни. Забув уже?
Корчма була порожня, кишеня — повна, а корчмар із броварником — задоволені над міру. Тому коли за чверть години в закриті на ніч двері наполегливо постукали, не відповіли лайкою, а люб’язно відчинили.
— Заходь, Ксеню, обігрійся, — радо сказав Федот. — Я вже турбуватися почав.
Дівка дивовижної краси заскочила в хату, тремтячи від холоду, клацала зубами, бо була ледь прикрита якоюсь незавидною лахманиною, яку тут же кинула на підлогу.
— Холодно! — поскаржилася. — Дайте хоч сором прикрити, іроди! А ви теж молодці — двох підряд посилати!
— Ось, Оксаночко, тримай, — підоспілий Ясько, посміхаючись, накинув на дівочі плечі кожуха. Дівчина підбігла до вогню, всілася на лаву, підібрала під себе босі ноги і взялася енергійно витрушувати водорості з розпущеного волосся.
— Що, замучив тебе літописець? — співчутливо запитав Федот.
— Яке там? — фиркнула Ксенька. — Я чекала, чекала, в осоці сиділа, змерзла як цуцик. А він приперся п’янісінький — і пикою у твань. Лежить спить! Ну, я його на спину перевернула, щоб не задихнувся, та й додому.