— Добра душа, — реготнув Ясько.
— Воно й на краще — прокинеться, вирішить, що я хворобу сонну на нього напустила.
— Як завжди…
— А ти не смійся, Яську, налий краще дівчинці, — суворо сказав Федот. — Працює, неборака, не покладаючи… нічого не покладаючи. І все на холоді, поки ми з тобою пивцем відігріваємося.
— Що хочете робіть, а більше не піду, — стукаючи зубами і кутаючись у кожух, сказала мавка. У теплі гарненьке дівоче личко розрум’янилося, і за утопленицю її тепер можна було прийняти хіба що з сильного перепою, як воно, утім, найчастіше і трапляється. — Осінь надворі! Вас би змусити голими на оболоні ночами сидіти.
— І не треба, вистачить уже, — примирливо сказав Федот.
— Багато хоч цей пива взяв?
— Якраз для рівного рахунку вистачило. Оце тобі…
— Ну і куди мені це покласти накажеш? У твій кожух, чи що? Завтра віддаси…
Тут приспів Ясько з пивом. Усі троє лунко цокнулись кухлями.
— Ну, за вдалий місяць! — проголосив Федот.
— За Ксеньку! — підтримав Ясько.
— І за оболонь! — реготнула Ксенька у відповідь, і вони випили дружно, галасливо і весело.
Потім посиділи, помовчали, насолоджуючись моментом і життям загалом. І в цій милостивій тиші майже урочисто пролунав голос Федота:
— До речі, а назви для Яськового пива ми так і не придумали…
— За оболонню думати не було коли. Ось дай-но відпочину, — пообіцяла «мавка».
І вони знову дружно розсміялись.
Було далеко за північ. Десь на холодній оболоні додивлявся свої казкові сни дивак-літописень, який колись… колись давно-давно… не дозволяв собі ані кухля пива…
Дмитро Тараканов
Грім не прогримів
І що ви собі гадаєте? Цей божевільний схопив банку недопитого пива з такою силою, що затріщала під стиснутими пальцями жерсть, — і догори дном перекинув на шинквас. Засичав, розливаючись, напій і двома струмочками потік на підлогу. Олександр про всяк випадок відсунувся далі. Ніколи не знаєш, чого можна чекати від затурканої військкоматом молоді. Такі й заріжуть, дарма що від армії косують. Куди там командос до цих міцно збитих тінейджерів, що під час гоління плекають думку про світове панування…
— І потім я, виходить, перевер-р-ртаю баночку з дитячим харчуванням, яку вже виїв… Нагору денцем перевертаю, подаю мамі консервний ніж та кажу: «Відкрий!» Уявляєте? Яка не по-дитячому конструкторська думка!
— Конструктивна, — машинально виправив Олександр. І поставив безглузде, але дуже доречне в даній ситуації питання: — Ну і навіщо ви її перевертали?
Хлопчина-здоровань сторопів. Він мотнув головою, немов проганяючи очманіння, і старанно тренуючись у міміці, проговорив:
— Ну як же! Мені, мабуть, здавалося, що з якої сторони банку не відкривай, там скрізь буде… е-е-е… вміст.
— Певна річ, — невдоволено підтвердив Олександр. — А навіщо з двох боків одночасно?
І, треба сказати, відразу ж згадав про те, як у дитинстві присмоктував з банки згущенку. Тоді теж доводилося робити дві дірки — через другу поступало повітря. Лежав шестирічний Сашко перед телевізором з банкою згущеного молока біля рота і думав, що непогано б стати директором заводу молокопродуктів.
Став Олександр, щоправда, посадовою особою трохи скромнішою — менеджером, і не на молочному, а на пивоварному заводі «Оболонь». І сидів він тепер у представницькому барі, і присмоктував банкове пиво, і вислуховував не телевізор, а якогось здорованя з максималістськими замашками.
Телевізор, щоправда, теж був. Апарат, плаский і широкоекранний, висів над стійкою бару, кутом обернутий до зали. Голос диктора тихо віщав:
«…повне місячне затемнення сьогодні, 16 лютого, краще буде видно в Харківській і Донецькій областях. Однак і в інших районах країни можна буде спостерігати рідкісне астрономічне явище у проміжку між…»
— Ну, ви не розумієте… Якщо я відкрив з однієї сторони й усе виїв, то треба і з іншої сторони відкрити — і з іншої виїсти!
«Так, ти в дитинстві добре харчувався, — подумав Олександр. — Паштетики… Не те, що я — згущенку біля телевізора…»
— І вдавалося?
— Ну як же воно вдасться? — хрюкав хлопець. — Це ж проти законів фізики! Закон збереження маси та інше… Об’єм у банці один, і якщо я його спустошив, то відкривай хоч збоку, хоч знизу, нічого, крім клятої порожнечі, не побачиш…
Перша твереза думка докучливого гостя зацікавила Олександра. Він зосередився на веснянкуватому переніссі молодого співрозмовника і запитав: