Написи на етикетках говорили:
«Хайнікен Неверенд». Задоволення улюбленим напоєм не закінчується ніколи!
«Будвайзер 24». Рівно 24 години свіжого пива з однієї банки!
«Бекс. 20000 льє». Вічність кличе! І ключ до неї у твоїх руках!
І два стенди з пивом «Оболонь бездонне» зі звичним слоганом:
«Усе гарне не закінчується. Усе гарне тільки починається».
Словом, ніяких тобі «Кращих традицій реверсного пивоварства з тра-та-та року»…
Такий собі нейтральний слоган, без претензій. Але ж…
Чого це він так рознервувався? Чому ледь ногою скляні дверцята не садонув? Що за маячня? Як могло статися, що реверсне пивоварство «Будвайзер» вигадав іще чотири роки тому?…
Як це вийшло, що не ми перші? Не «Оболонь»? Не він, Олександр Шукшин, менеджер дослідного відділу, який четвертого березня о п’ятій годині вечора доповідав про геніальний винахід директорам «Оболоні»? Не колишній хлопчик, який посмоктував у дитинстві згущенку та мріяв про кар’єру директора молокозаводу?
Повернувшись до шинквасу, Олександр кинув бармену Миколці — ім’я якось саме прийшло на розум:
— Світлого кегового хлюпни.
— Таки вирішив — посміхнувся бармен і, узявши свіжонатертий келих з радіаторним кільцем, наповнив його зі сріблястого краника. — Скільки літрів ставити?
— Чотирнадцять, — буркнув навмання Олександр.
Бармен знизав плечима й відстукав суму на дистанційному калькуляторі, від чого радіаторне кільце на секунду запалилося іскорками.
— Дві вісімдесят п’ять.
Олександр розрахувався.
Потягуючи нескінченну гіркувату рідину, яка ще зберігала присмак мокрої деревини, менеджер думав. Навіщо він прийшов сьогодні до бару? Не випити ж? Може, хтось призначив зустріч?..
— Вибачите, будь ласка. Часом ви не… е-е-е… Шукшин Олександр?
— Так, це я, — сказав Олександр, обертаючись.
Чималеньких розмірів хлопця, заляканого і зіщуленого, немов він десять кварталів пробіг від наступаючих на п’яти співробітників військкомату, Олександр, певно, десь зустрічав. І навіть ця манера гупнутися всією незвичайною вагою на табурет здалася йому знайомою.
— Я вас десь бачив, — не посоромився повідомити він.
— Так, я до вас учора дзвонив… Попереджав.
— Бачив, а не чув! — гість Олександрові не подобався. Хоча про дзвоник він пам’ятав добре — не відкрутитися. Доведеться вислухувати. Хвилин зо п’ять хоча б, для пристойності. — Кажіть, що вам від мене треба.
— Я хочу поговорити з вами про сублімацію, — захоплено почав здоровань. — Знаєте, це коли предмет можна трохи висушити, а потім знову повернути йому розмір, зануривши у воду… Ну, як кукурудзяні пластівці, чи що, тільки на більш молекулярному рівні. Бачите, усе почалося з того, що в дитинстві я дуже любив сухофрукти. І один раз я взя-я-яв нашого пса Буську…
На якусь секунду Олександр уявив, як інакше усе могло б скластися. Не так. Зовсім інакше. Він навіть побачив це у кольорі, перш ніж украдений спогад ковзнув востаннє на великому допрацьованому радіаторному кільці — і зник.
А грім, тим часом, так і не прогримів.
В’ячеслав Астров-Чубенко
Поєдинок
Я прокинувся удосвіта. У голові мутнілося, а в очах — темніло. Перше, що я побачив, це недопиту пляшку пива, підвішену на тоненькій ниточці до увімкненої люстри. Телевізор невдоволено шипів, нічого не показуючи, «відик» ледь не матюкався, японською вимагаючи вставити нову касету, а на всіяному крихтами і пляшками святковому столі мирно паслися кішки, доїдаючи найсмачніше.
Я спробував підвестися і почув дзеленчання: у своїй парадній «трійці» я спав, привалений порожніми пляшками. Одна моя нога (не пам’ятаю яка) сильно затерпла, я спав на чиїйсь руці (бідна чиясь рука). Добре, що ми не розстилали білосніжного простирадла. Воно валялося на підлозі під тахтою.
Я поволі підвівся, струшуючи спочатку головою, потім ногою, що затерпла. Краєм ока я помітив, що одна половина розсувного святкового столу ледь тримається: його опора сильно підкосилася. Один поштовх лапою котячою — і вона звалиться до бісів собачих. Але секунду опісля це одкровення вже вилетіло з моєї голови. Під столом хтось мирно сопів, уткнувшись в диванну подушечку. Хтось дуже знайомий… Хто? Убийте, не пам’ятаю. Він був виряджений у костюм чарівника. А в кріслі поряд із тахтою, ніжно обіймаючи бутель самогону, хропів якийсь козак. Він мені теж когось дуже нагадував.
Оскільки до пива на люстрі мені зараз було не добратися, я вирішив спробувати пошукати кухню, де є, звісно, холодильник, а в ньому щось придатне, щоб похмелитися.