— Хто такий?
Сирота глибоко зітхнув:
— Історія ця сумна та довга….
І бути б тут Історії другій, або Повісті про Бану Удам, синів Нуйхарії.
Але нічого такого не буде.
Бо Пепе, прислухавшись до тяжких зітхань Озипринша, спохмурнів ще більше і урвав спадкоємця Сервесерів Роздолянських:
— Коротше. Тільки по суті кажи, бо часу немає на балачки.
Я теж показав Сироті кулака й прошепотів: «коротше!»
— Отож, ну… Отож, коротше, — Сирота був поцілений на злеті, тож мучився й не знаходив потрібних слів. — Ну, ото… був собі цар Упик Удам, мав царицю Нуйхарію, усе як слід, та не зрів у неї плід… Та ось прийшов дідуган, з ним див повний казан… Ой. До біса оте… Коротше, диво таке він дав скуштувати цариці, казав — то питво зі святої криниці, котра жінка вип’є, то стане при плоді, як при добрій нагоді. От вона й стала — ще й кухля всього не перехилила, як синів трьох народила. Зростали сини не днями — годинами, пізнавали їх за могутніми спинами, за розкішними шатами та за царськими печатями, і все таке інше, а за вухом кожен мав золоте перо…
Я штиркнув Сироту кулаком попід ребра. Він зойкнув і повів далі:
— Імена ж їхні Комсорг, Профорг та Фізорг… І були вони схильні до лихого діла, через те, що суть їхня була бродило, та отримали вони від чаклуна пророцтво, що мусять піти у мандри, аби не стекти оцтом. От вони й подалися за тридев’ять земель, де вода, й солод, й карамель… А тридев’ятим на схід від їхньої поганої Удамії якраз і був наш Роздол…
— Але ж я одного Фізорга знаю, — стиха мовив Гарута. — От уявіть собі, хлоп’ята, здоровенний такий бугай, і за вухом золоте перо стирчить, файний «Паркер». Фізорг, між іншим, бен Удам…
— То він, він! — скрикнув Сирота.
— Облиш, не дістанеш… Він у п’ятому колі щось таке викладає, технології коловерту, чи що…
— А ти ж казав…
— Та! Він упадав за однією сільфою моєю, теоретик!
— Ти з ним побився, — жахнувся Сирота.
— З якого то доброго дива? — фиркнув Гарута. — Я маю ще диплом отримати, чи ж дарма штани просиджую? Ошуку на нього напустив, велике діло, подумаєш!
— А яке ж ми пиво мали! — гірко, хоч і пошепки, скрикнув Сирота. — Цей Фізорг, дарма що був молодший, — просто сатана! Профорга ми швиденько подолали, зробили так, аби м’якої води упився, він і зомлів… З Комсоргом довелося пововтузитись, спеціальний пивний камінь винайшли для нього, такий, що швидко застигає — тож цього теж знешкодили кінець кінцем. Але Фізорга не подужали. Хитрющий, злісний, наодинці бився, усіх поклав. І ось я тут, а пива нашого… немає й сліду, все ворог привласнив, до крапелиночки!
— Та-ак, — промимрив Пепе, втупивши погляд у щось віддалене, — гадаю… цей один з доброї волі пива нам не наточить.
— Ще б пак! — зголосився Сирота. — Ти б власної крові віддав кому?
— А я й віддав, — спокійно сказав Пепе. — Оцьому дурникові.
Озипринш хрипло застогнав та зацмокав у подушку.
— Пепе, — то я втрутився, — може, вдруге спробуємо?
Гарута похитав головою.
— Гадаю, ні. То зайве. Та ще й приятель твій до вампіризму схильний, чи що… Крові випив з добру кварту, зістарив мене на півроку… ні, більше не дам. Тут інше рішення можливе, без зайвих втрат.
— Яке? — водночас запитали ми з Сиротою.
— Вочевидь, це Сильфа Брю.
— А не пошкодуєш?
— Я вже й так з вами устряг по горло, тільки через тебе, Вороне, зауваж! Але потім якось розрахуємось по-свійському… Та й Брю у персні зараз замкнена, тож нудиться…
З цим він пішов з келії. У сінях негучно щось тріснуло, приємний акорд наче кришталем продзвенів, долинули притишені голоси і якесь вовтузіння. «Та Брю, Брю, я у справі…» — «Завше ти у справі, бридкий!» — «Та світом присягаюся, опісля…» — «Таки бридкий, поганий хлопчисько!» — «Тихше, Брю, благаю…».
Хвилин за п’ять Пепе повернувся, дещо скуйовджений. Знову сів на підвіконня.
— Чекати треба.
— А вона…
— Якщо Фізорг має пиво, вона його дістане. Аби сама не надто спокусилася. Та не було запізно.
Запала тиша. Аби розвіятися, я рахував власне серцебиття, наводив самому собі дурні малі галюцинації: як-от екзамен із профілістики, портрет магістра Якенса у мережаних штанцях, навчальний бій падре Карраско з отцем Антонієм Хризокомовим… Але серце билося навмання, іспит складався на двійку з плюсом, отець Антоній здавався на ласку єзуїта та все таке інше… Від Сирітки пахло вже не хлібом, а дріжджами — він теж нервував. Я чув, як він раз у раз бурмоче: «От вивчуся… буду великим та сильним… тоді за Портера, за Лагера… за всіх…» Пепе з підвіконня перебрався до ліжка Озипринша — кров’ю не напував, але просто узяв постраждалого від Темпорофагії за висохлу руку і так сидів мовчки. Час від часу неуважно робив собі тоненьку самокрутку, тоді запах чорносливу плив по кімнаті, перебиваючи дріжджову хвилю.