Тихо, так тихо, що чутно, як б’ється серце. Чи то годинник? Так немає ж, він електронний…
— Тату, не мовчи… Будь ласка, батьку…
Він розплющив очі і подивився вгору.
Та ж сама сіра Труба, той таки сморід горілого і плавлений пластик. А він сподівався, що все це наснилося…
Над ним схилилося лице доньки. Вона плакала.
— Що зі мною? — прохрипів Едик, відчуваючи жахливий біль у горлі. — Чому я… вижив?
Вона не відповіла, лише продовжувала тихенько плакати, не відводячи від нього своїх великих сірих очей.
Він простягнув руку і легенько змахнув з її щоки сльози.
— Яка ти гарна, — прошепотів Едик. — Моя донечка…
Інга кивнула, розгублено посміхаючись. Потім подивилася на його годинник і прошепотіла:
— Він розбився, тату… І показує зараз одну хвилину до світанку. Коли я тебе вкусила, залишалося всього кілька хвилин до сходу сонця. Тому не вистачило часу… на повну трансформацію… а зараз розвиднілося і… і ти залишився людиною, батьку.
Едик кивнув, немов і не сумнівався у тому.
— Тоді чому ти мене дотепер пам’ятаєш? — запитав він тихо.
— Я не знаю… — прошепотіла вона.
— У тебе колір шкіри став темнішим… — сказав він. — Але однаково дуже блідий… треба буде з’їздити на південь, там в них чудові солярії…
— Добре, батьку, — промовила вона. І додала ледве чутно: — Пробач мені, тату.
Інга допомогла Едику підвестися, і вони разом покрокували по Трубі повз вампірів, які здивовано кліпали очами, і розгублено посміхалися одне одному.
Вони мали лише один день, щоб повернутися до міста.
Але вони вірили, що встигнуть до заходу.
