— Швидше, час дорогий! — гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.
— Стань за кріслом, — сказав він мені, - притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.
Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.
— Скільки в нас лишилось часу? — спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.
Звичайно, я не знав.
— Хвилин тридцять п’ять.
— Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?
Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові… Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.
— База?
— Черговий оператор станції «Проект Сандалуз-ІІ» на зв’язку, — відгукнувся Владик.
«Молодець!» — захоплено подумав я. Швидко він!
— Скільки в нас часу?
Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.
— Не зрозумів? — перепитав він.
Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.
— Владику, — сказав я, — переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.
Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.
Через силу, відчуваючи, як моє обличчя стає, очевидно, таким самим, як обличчя Гідаса, я простягнув руки і схопився за спинку крісла. Поперед себе я нічого не бачив, крім потилиці Нордвіка, — крісло повністю затуляло собою екран огляду. Шия Нордвіка почервоніла, але голову він тримав рівно. Довге волосся відкинулося назад, відкривши дивні вуха: ліве — нормальне, як у всіх людей, праве — відстовбурчене, стирчало перпендикулярно. У нас на станції жартували над ним поза очі: мовляв, у дитинстві батьки часто скубли його за вухо, до того ж лише за праве. Дивак, чому він не зробить пластичної операції?
«А Шеланова у нас прозвали Людовіком, — недоречно згадав я. — За довгий ніс, схожий на ніс одного з французьких королів…»
«Мухолов» різко сіпнуло. Очевидно, Нордвік почав гальмування. Руки не витримали, і мене кинуло обличчям, на сринку крісла, причому носом я тицьнувся в те саме відстовбурчене вухо Нордвіка. Обличчя в мене почало витягатись уперед, і тепер я вже не знав, на що воно стало схоже. Але в такому положенні були й певні переваги: притиснутий до спинки крісла, я тепер бачив екран огляду і райдужну діафрагму Ока, що невблаганно насувалася на нас.
Треба сказати, що входження в діафрагму не принесло мені задоволення. Спалахи в очах, різнобарвні кола на сітчатці, усе тіло затерпло… Й відразу невагомість. Гравідвигуни в діафрагмі не діяли.
Все-таки Нордвік був асом. Траєкторію польоту він розрахував чудово. Три секунди пропрацювали аварійні хімічні двигуни, і ми плавно пристали до перехідного тамбура пілотського відсіку.
Не знаю кому як, але я в невагомості почував себе вельми незатишно. Ми настільки звикли до штучної гравітації, що лише тепер, коли вперше опинився у невагомості, я зрозумів, що означала «космічна хвороба» для пасажирів на початку освоєння космічного простору. Таке відчуття, ніби ти падаєш разом із ботом у бездонну прірву, хотілось ухопитися за щось міцне і надійне, щоб уникнути цього падіння. Напевне, молоденький капітан1 «Градієнта» відчував те саме, тому що, коли луснула перетинка перехідного тамбура, він, чекаючи нас, висів коло входу, неприродно вчепившись рукою за поручень. Лише Нордвіку все було за іграшку. Він міцно, стояв на ногах, приклеєний до підлоги магнітними присосками, — екіпіровка працівників патрульно-рятувальної служби розраховувалась на всі випадки життя.
— Здрастуйте, — несміливо проказав капітан «Градієнта». — У нас чомусь відмовила система штучної гравітації…
Не звертаючи на нього уваги, Нордвік пройшов у рубку лайнера і, наблизившись до корабельного комп’ютера, кількома чіткими рухами, відкрив передню панель. Ясна річ, капітанові ПРС належало знати рубку корабля як свої п’ять пальців. Відкинута догори панель комп’ютера величезним крилом загойдалася під стелею.
Капітан «Градієнта» розгублено спостерігав за діями Нордвіка, потім перевів на мене здивований погляд.
— Що сталося? — запитав тихо; з погано прихованою тривогою.
Мабуть, він був моїм ровесником — років двадцять два — двадцять три, — але щупленька постать, світле волосся, рожеві щоки робили його схожим на хлопчика. Втім, блондини завжди виглядають молодшими.
— Ви завели лайнер у зону експерименту станції «Проект Сандалуз-ІІ», - процідив я, дивлячись у небесно-чисті очі капітана «Градієнта». — Вам це про щось говорить?
Очі його здригнулися, потемнішали. Щось це йому таки говорило….
- Іржику, — покликав мене Нордвік, витягаючи із нутрощів комп’ютера якісь довгі білясті, схожі на макарони шнури з прозорими присосками на кінцях, — переключи, будь-ласка, час сюди, в рубку.
«Звідки він знає моє ім’я? — ошелешено подумав я. — На причалі назвав мене „цей“, а ще „баласт“…» Я невпевнено, чіпляючись за предмети, що траплялися на моєму шляху, проплив до пульта керування і, пришвартувавшись до пілотського крісла, з’єднався з Владиком.
У нашому розпорядженні лишалося двадцять три хвилини. Точніше, не в нашому, а в розпорядженні Нордвіка, тому що тільки він знав, що потрібно робити.
Раптом увімкнувся внутрішній зв’язок, і дівочий голос, мабуть стюардеси, мовив:
— Капітане, пасажири скаржаться на невагомість…
— До біса! — гарикнув Нордвік. — Нехай потерплять півгодини!
Блідий капітан безгучно зіпав ротом.
— Де у вас можна поголитися? — несподівано звернувся до нього Нордвік.
— Поголитися?! — капітан очманіло втупився у нього.
— Так, поголитися, — роздратовано повторив Нордвік.
— У душовій…
— Депілат там є?
Вкрай збентежений хлопчисько-капітан лише кивнув, і Нордвік швидко покрокував у душову.
В цей час на екрані зв’язку замість Владика виник Шеланов.
— Де Нордвік? — спитав він.
— Здається, пішов голитися, — відповів я.
— Що?!
Я стенув плечима.
— Пішов голитися, кажу. Принаймні він шукав місце, де можна поголитися.
Шеланов дивився на мене так, ніби хотів перевірити, чи не з’їхав я з глузду.
— Чим ви там займаєтесь?
— Не знаю, — відверто признався я.
— А де капітан «Градієнта»?
— Тут.
— Давай його сюди!
Я повернувся. Капітан «Градієнта» висів коло тамбура, тримаючись за поручень.
— Вас кличуть, — холодно сказав я.
Він нарешті одірвався від поручня і став так само невпевнено, як перед цим я, пробиратись до пульта.
— Я слухаю, — мовив він, діставшись до крісла пілота.
— Хто — я? — присадив його Шеланов. — Доповідайте по формі.
Тримаючись за спинку крісла, капітан «Градієнта» випростався.
— Капітан вантажно-пасажирського лайнера «Градієнт», пілот другого класу Чеслав Шеман на зв’язку, — відрапортував він.
Вперше я не почув у його голосі розгублених інтонацій.
— Отак воно краще, — кивнув Шеланов. — Начальник науково-дослідної станції «Проект Сандалуз-ІІ» Руслан Шеланов. Доповідайте, яких заходів уживаєте.
Чеслав Шеман знову розгублено глянув на мене, ніби чекав підказки.
— Я не одержував жодних вказівок…
В цей час у мене за спиною пролунав цокіт магнітних підошов, і я озирнувся. Із закутаною рушником головою з душової повертався Нордвік. Старанно розтираючи голову, він відсунув мене від крісла, сів і зняв рушник. Я обімлів. Від його буйної чуприни не лишилося й сліду. Голий череп соромливо рожевів, як це буває після депілату, а по ньому зміївся потворний глибокий шрам, ховаючись за відстовбурченим вухом.
— У мене нема часу вводити всіх у курс справи, — сказав Нордвік.
Я мимоволі кинув погляд на таймер. Сімнадцять чотирнадцять.
— Повідом про те, що сталося, в патрульно-рятувальну службу, — продовжував Нордвік. — І виклич мій крейсер. Може статися, що йому доведеться тут попрацювати…
— Уже викликали.