Рятувальна шлюпка, як і раніше, стояла на тому ж таки місці посередині причалу, лише вхідний люк був задраєний.
— Нордвіку! — важко дихаючи, Шеланов зупинився біля шлюпки. — Нордвіку!
Мовчання. Немовби в шлюпці нікого не було.
— Нордвіку, — вже спокійніше покликав Шеланов, — ти ж знаєш, що не зможеш стартувати, доки на причалі є люди. А я звідси не піду.
І знову мовчання. Нарешті перетинка луснула, і ми побачили Нордвіка, що стояв, тримаючись за краї люка.
Шеланов підійшов до нього і сів поруч. Вони мовчали. І я мовчав. Стояв і дивився на них, як бовдур.
Нордвік повернув до Шеланова голову й довго, ніби вперше побачив, дивився на нього. Я чомусь подумав, що зараз він скаже щось високе, на зразок: «Ти знаєш, я перебрав усі варіанти, щоб самому… А довелося послати його…»
Але він несподівано сказав:
— А ти ніколи не пробував карбувати свій профіль на монетах? По-моєму, непогано вийшло б…
Шеланов звів на нього очі.
— Мало тебе в дитинстві скубли за вухо…
І вони гірко, вимучено посміхнулися один одному. Вони знали про себе все.
І тоді я повернувся і пішов геть.