У пошуках відповіді на ці питання ми переглянули інші конституційні положення щодо правосуддя та судочинства (читайте виклад 1.2). Зокрема, як ключову відзначимо наступну правову позицію КСУ: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) (2003).
Між тим, роз’яснюючи поняття «судочинство», КСУ зазначає: «За своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність, тобто встановлення повноважень судів системи судів загальної юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (абзац 2 частини 3 мотивувальної частини Рішення в справі про Дисциплінарний статут прокуратури (2004)).
Узагальнюючи, констатуємо існування формальних та змістовних ознак правосуддя, встановлених положеннями Конституції України та їх тлумаченням. «Конституційний зміст» термінів «судочинство» та «правосуддя» дає нам можливість стверджувати, що в Україні правосуддя, здійснюване в формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами.
З одного боку, з позицій поділу державної влади та її використання чітке встановлення і регламентація «судової влади» є обґрунтованими: за Конституцією, «державна влада в Україні» в частині «її поділу на судову», реалізовується «винятково судами» як «органами судової влади», що «здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Конституції).
З іншого боку, з філософсько-правової точки зору можна стверджувати, що не лише діяльність судів може відповідати (слідуючи тлумаченню КСУ) «вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». В Україні, втім, положення Конституції та їх текстуальне тлумачення конституційно не уможливлюють називати таку діяльність правосуддям.
Ще одним аспектом цієї теми є питання про те, чи є інші, несудові органи, як, наприклад, органи слідства, такими, що здійснюють правосуддя. Як зазначалося, згідно з текстуальним тлумаченням Конституції, несудові органи не вважаються такими, що здійснюють правосуддя, оскільки такими вважають «виключно суди» (ч. 1 ст. 124 Конституції України).
Це положення також підтвердив Суд у контексті розгляду питання про скарги до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи. Зазначені скарги, встановив Суд, «повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя» (частина 8 пункту 9 Рішення у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора (2003)).
Конституційний Суд України неодноразово підтверджував, що «Правосуддя здійснюється виключно судами у відповідних формах, у тому числі шляхом… судочинства (стаття 124 Конституції України)» (абзац 2 пункту З Рішення КСУ в справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб (2002)). Водночас, як відзначив Суд, кримінальне судочинство включає діяльність не лише суду. Суд, зокрема в рішенні у справі щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України (абзац 4 пункту 4.2) зазначив: «Кримінальне судочинство — це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів».