Серед інших суспільно значущих якостей суду присяжних Токвіль відзначає такі: він на практиці показує, що таке справедливість; навчає кожну людину відповідати за свої дії, без чого неможливо виховати політичну порядність; протистоїть індивідуальному егоїзму, згубному для суспільства; дивовижно розвиває незалежність міркувань і збільшує природні знання народу, що дає можливість розглядати його як безкоштовну школу, в якій кожен присяжний вчиться користуватися своїми правами; є інструментом поширення американським судовим відомством духу законності на найширші прошарки суспільства. Отже, висновує Токвіль, «суд присяжних, будучи найнадійнішим засобом здійснення влади народу, водночас найліпшим чином вчить народ користуватися своєю владою»[117].
2.4. Дослідження правосуддя німецькими філософами та правознавцями XVIII–XX ст
Проблеми правосуддя як філософсько-правничого дискурсу й важливої соціальної функції ретельно й продуктивно досліджувалися німецькими філософами та правознавцями XVIII–XX ст.
Так, видатний філософ Іммануїл Кант (1724–1804) у своїй праці «Метафізичні основи вчення про право» (1797) визначає призначення суду — присуджувати «кожному своє відповідно до закону», відводить йому в практичному силогізмі «велика посилка — менша посилка — висновок» місце висновку, що містить у собі «судове рішення (вирок) стосовно того, що в даному разі відповідає праву»[118].
Філософія правосуддя отримала подальший розвиток у працях Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831), передовсім у його «Філософії права» (1820). За його розумінням, суд — це гарантія реалізації права члена громадянського суспільства на здійснення правосуддя, на одержання права, що заперечується (визнання суспільної цінності судової влади): «Член громадянського суспільства має право — виступати в суді, а також обов’язок — відповідати в суді й отримувати своє спірне право тільки через суд»[119]. Цей обов’язок — визнавати над собою владу суду — поширюється й на правителя (незалежність судової влади). Гегель зазначає, що саме «в судах право дістає визначення, воно має бути довідним»[120].
Хід судочинства слід визначати законом. Здійснення правосуддя має бути гласним, публічним, оскільки «до права належить, зокрема, й довіра, яку громадяни мають до нього, і це той бік, який вимагає публічності судочинства»[121] (необхідність легітимації правосуддя). При цьому суду необхідні два види легітимності: загальна — довіра до нього всіх громадян суспільства, та індивідуальна — довіра «до суб’єктивності тих, хто вирішує»[122] (до суддів). Засоби досягнення обох видів легітимності Гегель вбачає в суді присяжних як втіленні права самосвідомості членів суспільства. Необхідність суду присяжних (як утілення легітимності) він ставить навіть вище можливості кращого здійснення права суто «юридичними судами» (як утілення легальності). При цьому найкращий вихід Гегель бачить не в протиставленні цих судів, а в їх об’єднанні в єдиний суд, де присяжні повідомляють про склад злочину (виносять вердикт), а професійний суддя виносить рішення за законом[123].
Отже, впровадженням суду присяжних досягається збіг легітимності й легальності як судів, так і правосуддя, що ними здійснюється. За концепцією Гегеля, суддя «не тільки виконує закони, він є й діяльною стороною, його точка зору, його думка, тощо впливають на хід справи»[124].
Таким чином, вирок, на думку філософа, «складається з двох елементів: один з них — закон, другий — думка, точка зору, характер судді, і ця друга сторона в значній мірі існує»[125].
Представник соціологічної школи права, німецький учений Рудольф фон Єрінґ (1818–1892) у своїй праці «Мета у праві» (1877) визначає юстицію як зовнішню гарантію забезпеченості права (внутрішньою гарантією є правосвідомість особистості). І в цьому бачить її соціальне призначення. Відмінність судової влади від інших гілок державної влади («галузей державної діяльності»), за концепцією Єрінга, обумовлюється, в першу чергу, «внутрішньою своєрідністю мети» — на відміну від інших галузей, юстиція «повинна здійснювати виключно право[126] (в інших галузях право поєднується з доцільністю). З цього випливає розуміння фігури судді як живого уособленого закону.
У самому заснуванні суддівської посади Єрінг вбачає принципове самообмеження державної влади стосовно правової території суду. З цього він робить висновок про уповноваження судді державою «відшукувати право за своїм переконанням, незалежно від державної влади, й визнання нею обов’язкової сили рішень, що ухвалюються ним»[127]. Єрінг визначає три засоби, що надають судді «можливість вільно виражати й відстоювати свої переконання як стосовно приватної особи, так і щодо державної влади»[128]: незмінюваність, таємниця нарад і відповідне утримання (матеріальне забезпечення). Уособленням повної незалежності юстиції від державної влади правознавець вважає суд присяжних, який «характеризує перехід від абсолютизму до правової держави»[129].
119
Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство: Пер. з нім. — К., 2000. — С. 194.