Свій внесок у теорію правосуддя в тому ж напрямку здійснили й інші впливові західні суспільствознавці, зокрема Дж. Ролз, Ф. Гаєк. Так, Джон Ролз (1921–2002) розглядає Верховний суд (який для пересічних американців уже більше двох століть є уособленням судової влади взагалі) як зразок громадського розсуду. Він є одним «з інституційних засобів захисту найвищого закону»[159]. А сам найвищий закон є «вираженням установчої влади народу»[160], «вищим правом», на відміну від ординарного законодавства, яке відповідає звичайній владі урядовців та електорату. Таким чином, Верховний суд є вищим за виконавчу владу, оскільки найвищий закон (втілене в Конституції право на самоврядування народу) є вищим за закон ординарний.
На думку Фрідріха Августа фон Гаека (1899–1992), «зусилля судді є складовою процесу пристосування суспільства до обставин, у ході якого розвивається спонтанний порядок»[161]. Він підтримує думку про судову право- творчість в її традиційному англо-американському варіанті, але з деякими застереженнями. Так, вирішальними чинниками конкретного судового рішення є все ж раціональні, а не вольові або емоційні. З цього випливає, що судове рішення може бути тільки єдиним, незалежно від особи судді.
Значним є також внесок у теорію судового права (точніше, «права суддів») представників так званої «інтегративної юриспруденції», передовсім К. Косіо та Дж. Гола. Так, аргентинський філософ і юрист Карлос Косіо (1903–1984) у своїй праці «Право в суддівському праві» (1945) розбудував філософську концепцію суддівського розсуду з урахуванням ідей І. Канта. Він визначає три установчі елементи судового рішення. Перший — це закон, «який є для судового рішення формою й який наданий судді до фактів»[162], другий — конкретні обставини справи. Третім рівноцінним елементом Косіо вважає переживання судді, засноване на нескінченній безлічі об’єктивних і суб’єктивних факторів — «існуючих значеннях порядку, безпеки, влади, світу, кооперації, солідарності й справедливості, іманентно властивих Праву, частиною якого є судді»[163].
На думку американського філософа права Джерома Гола (1901–1992), що викладена в його праці «Інтегративна юриспруденція» (1947), суддя не може застосувати вже існуючу норму права («тодішню») до сьогоднішньої справи, оскільки правопорядок не статичний, «він змінюється з кожним днем», отже, «тодішньої норми більше не існує». Таким чином, «вічну суперечку щодо того, чи знаходять судді право або створюють його»[164], Гол вирішує на користь створення, оскільки шукати нічого.
2.6. Розробка ідеї правосуддя вітчизняною та російською правничою думкою
Дослідження теоретичних засад здійснення правосуддя посідають значне місце і в історії вітчизняної правничої думки. У працях українських і російських філософів та правознавців XVIII–XX ст. ми знаходимо цінні вказівки про значущість належного здійснення правосуддя для суспільного розвитку, розв’язання суспільних конфліктів, необхідність вирішення проблем легалізації й легітимації судової діяльності, здійснення її на засадах професійності, узгодженості з правом.
Так, Іван Тихонович Посошков (1652–1726) у своєму славнозвісному зверненні до Петра І — «Книзі про убогість і багатство» (1724 р., глава 3 «Про правосуддя») викладає ідею про прямий зв’язок багатства країни з наявністю «праведного суддівства». Про діяльність судді Посошков відзивається так: «Я за своєю думкою судну справу вельми ставлю високо, навіть вище за всі майстерності, в мирі сущі»[165]. Основні його ідеї щодо суддівської діяльності й реформи правосуддя полягають в організації «прямого правосуддя», здійснюваного професійними суддями, що перебувають на службі в держави. Посошков передбачає запровадження в Росії нових норм судової етики, серед яких важливе місце посідає заборона суддям приймати подарунки: «А гостинців у позивачів і відповідачів аж ніяк не належить приймати, оскільки дарунок засліплює й мудрому очі»[166]. Судовий розгляд має здійснюватися за процесуальними принципами оперативності й публічності з письмовим оформленням.
Більш емоційним є звернення до Петра І харківського козака Семена Климовського (перша чверть XVIII — початок XIX ст.). На знак протесту проти наступу російського царизму на права та вольності українського козацтва він послав цареві свій поетично-публіцистичний твір «Про правосуддя начальних та бадьорість їхню» (1724 р. — майже одночасно із зверненням Посошкова), за який зазнав переслідувань з боку влади. Автор виспівує справжній гімн правосуддю, як важливій і богоугодній публічній справі, належне виконання якої легітимує всю державну діяльність: «Але яку силу утримує в собі повна Божої благодаті усьому світові добропотрібна добродійність — правосуддя? Всякий скаже: як серце, яке, в людському тілі пробуваючи, всього тіла утримує міць з’єднаними до нього від усіх членів жилами, так і правосуддя утримує все царство всередині народу…»[167]. Климовський (як колись Платон) порівнює людський суд з Божим, привертає увагу до божественних витоків світського правосуддя:
161
Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3 т.: Пер. з англ. — К., 1999. — Т. 1. Правила та порядок. — С. 164.
165
96 Цит. за: Азаркин Н. М. История юридической мысли России: Курс лекций. — М., 1999. — С. 146.
167
98 Україна: антологія пам’яток державотворення, Х-ХХ ст.: У 10 т. — К., 2008. — Т. 4: Спроби реанімації Козацької держави / Упоряд. В. Шевчук. — С. 158.