У розділі «Фундаментальна онтологія правосуддя» О. В. Стовба, осмислюючи конституційні засади правосуддя в частині верховенства права і суду присяжних, виходить на поняття «право поза законом» й викладає міркування про те, як право «стає-відомим» (подія «правосвідомості»). На думку філософа права, в осмисленні правосуддя умовно можна виділити два блоки проблем: так званий «матеріальний» (чим є «право поза законом») і «процесуальний» (як віднайти «право поза законом» і як відрізнити його від свавілля суддів). В Конституції України 1996 року, вважає автор, є, принаймні, дві засади правосуддя, які досі адекватно не осягнені: верховенство права і безпосередня участь народу в здійсненні правосуддя як присяжних. Перша дає ключ до вирішення «матеріального» блоку проблем, друга — «процесуального». Відтак, автор в аспекті порушених проблем обґрунтовує, що «верховенство права» може бути зрозумілим як можливість суду вийти за межі закону чи взагалі відмовитися від його застосування для вирішення справи. З-поміж гарантій проти судових помилок і зловживань принципом верховенства права автор називає право на оскарження судового рішення у суді вищої інстанції, а також «розподіл влади» між суддями та присяжними. Таким чином, вважає науковець, у правосудді застосування права носить додатковий характер щодо закону, а присяжні та судді мають різну компетенцію. Згодом автор розмірковує над питаннями про те, що в даному випадку розуміється під правом і як право стає відомим присяжним. Для відповіді на вищевказані питання потрібно переосмислити феномен правосвідомості — «правосвідомості». Для цього автор застосовує інструментарій фундаментальної онтології М. Гайдеггера, що дозволяє зробити висновок про те, що право існує як певний «наказ». Цей «наказ» є своєрідною «відповіддю» на питання: «як себе мати» у відповідних обставинах? Право, вважає філософ права, це не певне «суще» на зразок ідеї права, закону чи прецеденту, а, натомість, явище, яке існує як подія «правосвідомості», тобто усвідомлення певного «наказу», казання-на-те, «як» (чи «ким») бути у конкретній ситуації так, щоб «не поставити під удар, збити з пуття, або зламати» Іншого у відповідному модусі його існування. Це право відкривається людині у трьох модусах існування: бутті-вільним, бутті-справедливим, бутті-відповідальним.
У розділі «Правосуддя: соціонормативний підхід» Ю. П. Лобода застосовує соціонормативну етнографію як методологію вчення про правову традицію, визначає особливості вітчизняної української традиції в судовій системі, а також аналізує національну правову традицію та проблеми імплементації практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, вчений викладає власний підхід до інтерпретації категорії правового, запропонувавши методологічне положення про те, що правову традицію методами антропологічної науки можна досліджувати на межі антрополого-правової та філософсько-правової проблематики. На основі ретельного дослідження практики Європейського Суду з прав людини дослідник розкрив питання імплементації рішень Суду в Україні. Розкриваючи особливості правосуддя в українській правовій традиції, автор досліджує і можливі напрямки євроінтеграційних процесів у правовій системі України. Він розглядає процес імплементації рішень Європейського Суду з прав людини у внутрішню правозастосувальну, зокрема судову практику в Україні як прояв міжетнічної взаємодії двох різних правових культур та пов’язаних із ними правових систем: вітчизняної, яка характеризується національною правовою традицією українського народу, і поліетнічної правової системи, яка формується чи вже частково сформувалася в окремих сегментах в рамках Європейського Союзу чи таких міжнародних організацій, як Рада Європи чи ОБСЄ. Одним із чинників, які можуть гальмувати процес імплементації, є національна правова традиція, яка забезпечує якісну самобутність вітчизняної правової системи, що передбачає підтримання певного комплексу стабільних ознак останньої. Дослідник підсумовує: чинна в Україні система судів і судова система (що автор розрізняє), як і вся правова система, функціонують за іншими законами, ніж у тих країнах, на правові системи яких орієнтоване її реформування. А без урахування цього всі спроби правотворчими чи адміністративними засобами впливати на правову систему виявляться марними або призведуть не до того результату, який очікується як мета державної політики.