Крім того, ці процедури відбивають залежність врядування від морального діалогу між громадянином і державою[263]: вони демонструють повагу до людей, які постають перед судом і бажають мати можливість захистити власну точку зору, бажають, щоб стосовно них діяли ті самі правила, що й стосовно інших; у свою чергу, державна влада має зобов’язання роз’яснювати й обґрунтовувати свої дії перед незалежним судом і самим громадянином. Чесне застосування подібних правил дозволяє продемонструвати навіть тим, хто незадоволений рішенням, що суд уважно ставився до їхніх інтересів і що рішення, яке суперечить їхнім очікуванням, не було результатом поверхової легковажності, а наслідком нелегких раціональних роздумів[264].
Великої Хартії вольностей 1215 р., втілена сьогодні в П’ятій і Чотирнадцятій поправках до Конституції США. Згідно з П’ятою поправкою, яка застосовується до Федерації: «…жодна особа не повинна бути позбавлена життя, свободи чи власності без належного судового розгляду…». Чотирнадцята поправка діє на рівні штатів: «…жоден штат не повинен позбавляти будь-кого життя, свободи або власності без належної судової процедури…». Докладніше з цього приводу див., наприклад: Бернхем В. Вступ до права та правової системи США: Пер. з англ. — К, 1999. — С. 328–330.
Правило, аналогічне принципу належної правової процедури, існує також у французькому праві: жоден не може піддаватися санкціям, що зачіпають його особистість, свободу, законні права й інтереси, без спеціальної процедури, яка дозволяє зацікавленій особі знати все, що їй ставлять за вину, підготувати і навести доводи на свій захист (Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности: Пер. с фр. — М., 1993. — С. 322).
Ці класичні вимоги процесуального права зменшують імовірність свавілля влади, і зрозуміло, що рішення не може визнаватися як справедливе, коли воно прийняте у процесі, який не відповідає цим вимогам. Яскравим антиподом цих правил природної справедливості є «процес» у Ф. Кафки[265]. Врешті-решт, їх дотримання створює субсидіарну легітимацію судової влади, формує впевненість суспільства в тому, що суд прагне до справедливості на основі права, що в сучасному світі є аксіоматичною умовою існування незалежної судової влади. Без цієї суспільної довіри судова влада нездатна функціонувати[266].
Розглянемо деякі складові природної справедливості більш докладно.
1. Не можна бути суддею у власній справі (nemo judex in re sua). Ця думка йде ще від Арістотеля, який зауважував, що «в судженні ж про свої власні справи чи не більшість людей погані судді»[267]. Т. Гоббс, обґрунтовуючи цю вимогу як принцип природного права, насамперед виходив з припущення, що кожна людина робить все заради своєї вигоди, а далі зауважував: «А якби навіть один із сперечальників був придатний для цього (щоб бути справжнім арбітром у власній справі — С.П.) як ніхто інший, усе ж таки неупередженість вимагає надати обом сторонам рівних вигод, і якщо одній стороні дозволяється бути суддею, то й іншій це треба також дозволити, і, таким чином, спір, тобто причина війни, залишається, — а це проти природного закону»[268]. Ситуацію, коли люди є суддями у власних справах, називав нерозумною і несправедливою також Дж. Локк[269].
Так, з давніх-давен ця заборона втілювалась у принципі розподілу між двома партнерами — «один ділить, інший вибирає». Йдеться про правило, згідно з яким один ділить щось (майно, зобов’язання та ін.) на такі дві частини, які йому здаються змістовно рівними, а інший вибирає ту з цих двох частин, яка йому здається більшою. За такого способу той, хто ділить, спонукається власними інтересами до якнайрівноціннішого й, отже, найсправедливішого розподілу[270]. Вважається, що принцип «не можна бути суддею у власній справі» отримав ґрунтовне розкриття в рішенні по справі Бонгема (Dr. Bonhem’s Case (1610)), проголошеному видатним англійським суддею Е. Коуком[271].
З цього принципу випливає вимога щодо необхідності звернення до нейтральної третьої особи, яка має вирішити спір між сторонами. Це розумне правило саме по собі не може гарантувати справедливості, проте воно підвищує ймовірність здійснення того, що вимагав від посадовців ще Арістотель: бути тільки охоронцями та слугами закону[272].
2. Кожна сторона повинна мати право бути вислуханою (audi alteram partem). Це правило визнано Судом ЄС загальним принципом права Європейського Співтовариства, згідно з яким особі, інтереси котрої можуть бути суттєво зачеплені внаслідок певного рішення, має бути надана можливість зробити її точку зору відомою[273]. У процесуальному праві це правило випливає з ідеї про необхідність надання рівних шансів (рівної зброї) всім учасникам процесу. Іншими словами, всі зацікавлені мають отримати однакові шанси викласти свої факти та свої правові позиції[274]. Вимога audi alteram partem випливає із стандарту раціональності, утворює мислення у вузькому картезіанському методологічному сенсі, що ототожнює мислення з використанням розуму і протиставляє його уяві. Будь-яка публічна процедура може вважатися чесною лише за умови, коли вона ґрунтується на цьому принципі. Процедура, яка порушує цю умову, несправедлива скрізь і завжди[275].
263
Аллан Т. Р С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права: Пер. з англ. — К., 2008. — С. 95.
265
Наведемо лише один фрагмент з цього роману, який дає можливість оцінити всю несправедливість правил процесу, описаного Ф. Кафкою: «…судові засідання закриті від громадськості, проте, якщо суд визнає таку необхідність, можуть бути і відкриті, — хай там як, закон не зобов’язує до відкритих слухань. Через те й судові документи, передусім обвинувальний висновок, неприступні для звинуваченого та його захистників, отже, загалом невідомо або принаймні відомо дуже мало, проти чого має бути спрямована перша заява, тому в ній, власне, лише випадково можуть міститися твердження, що мають якесь значення до справи. <…> Звичайно, за таких обставин сторона захисту опиняється в дуже несприятливому й важкому становищі. Але на те є певні причини. Закон, власне, про захист нічого не каже, він його лише терпить, і саме про те, чи в тих або тих рядках закону можна добачити стерпне ставлення до судового захисту, й точиться суперечка. <…>
<…> Розгляд справи в різних судових палатах загалом зостається таємницею навіть для нижчих су- довців, на певному етапі вони беруть участь в розгляді, проте за дальшим ходом процесу навіть не можуть простежити як слід, тож судова справа потрапляє до їхньої судової ланки, а вони часто й не знають, звідки вона прийшла; справа йде потім далі, а їм несила довідатись, куди саме. Отже, ця судова дрібнота навіть не має змоги вивчити окремі стадії процесу і виснувати, яким буде остаточний вирок та його причини». Див.: Кафка Ф. Процес: Пер. з нім. — Харків, 2005. — С. 104, 107–108.
271
Викладення обставин цієї справи див.: Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. — С. 167; Четверний В. А. Введение в курс общей теории права и государства. — М., 2003. — С. 178.
272
Гьофе О. Розум і право. Складові інтеркультурного правового дискурсу: Пер. з нім. — К, 2003. — С. 32.