Празька школа: хрестоматія прозових творів
ББК 83. 3 (4 УКР) 6 я 73
УДК 82-3:821. 161. 2 (437) “19”
П 83
«Празька школа»: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. і приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. – 236 с.
ISBN 966-7804-74-7
До хрестоматії ввійшли прозові твори Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги та уривки з роману Леоніда Мосендза «Останній пророк». Проза письменників, яких В. Державин назвав «Празькою школою», вагома змістом, цікава формою. Частина творів в Україні друкується вперше.
Книга адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом.
Упорядник хрестоматії висловлює щиру подяку Канадському інституту українських студій Альбертського університету за надану дослідчу дотацію з Вічного фонду ім. родини Ремезів, яка уможливила підготовку видання.
Видання здійснене за підтримки Товариства української мови. м. Чікаго (США)
Відповідальний редактор: докт. філол. наук, проф. Є. М. Прісовський.
ББК 83. 3 (4 УКР) 6 я 73
УДК 82-3:821. 161. 2 (437) «19»
ПРОЗА «СПІЗНЕНОГО ПОКОЛІННЯ»
Є. Маланюк вважав своє покоління «спізненим» тому, що зрілість – і громадянська, і національна – прийшла до його ровесників уже після трагічних подій 1920 року. Усвідомлення гірких наслідків поразки національно-визвольних змагань українського народу змушувало шукати відповіді, осмислювати причини. Бажання надолужити нереалізоване потребувало дії, і тому творчість в умовах еміграції ставала формою життєтворення. Звідси сильні, відважні персонажі, здатні долати будь-які перешкоди, націєтворчі зусилля письменників. Державотворча діяльність в умовах бездержавності, вимушеної еміґрації – це справді сізіфова праця, належно не поцінована ні сучасниками, ні нащадками.
Життєві долі відірваних від рідної землі, розкиданих по світу українських письменників (Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Липа, О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, Н. Лівицька-Холодна, І. Ірлявський та ін.), яких В. Державин назвав «Празькою школою», складалися по-різному, та єднало їх одне: Україна, далека, недосяжна, до болю щемка. Відірвані від неї, вони творили – на противагу реальному – свій художній світ, у якому чільне місце відводилося національним проблемам, духовним цінностям. Згадаймо, наприклад, «Нотатник» Ю. Липи, «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…» Г. Мазуренко, «Чергу» Юрія Клена. Ці твори народилися під впливом вистражданого, пережитого. Це, за висловом Ю. Липи, «червоні» книжки, написані кров’ю.
Представники «Празької школи» – це передусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза – глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався у письменників перехід до прози, у чомусь схожий і відмінний водночас: для одних – це віднайдення свого «Я», для інших – пошуки нових амплуа, ще для інших – наслідок розчарування у можливостях самовираження. Л. Мосендз, скажімо, спочатку визначився як прозаїк, лише потім як поет; Ю. Липа, навпаки, розчарувавшись у ліриці та у можливостях самовираження, став прозаїком. Юрій Клен залишив “сліди” саморуху: зразки прозопоезії, а Н. Лівицька-Холодна знайшла себе у ліриці і не зрадила Ерато до кінця життя.
У зверненні «пражан» до прози виявлялися певні закономірності: по-перше, потреба зважити пережите спостерігалася переважно у період зрілості (Ю. Липа, Юрій Клен, Г. Мазуренко) чи на підступах до нього (Л. Мосендз, О. Теліга); по-друге, перипетії національно-визвольної боротьби знаходили відгук у безпосередніх учасників подій (Г. Мазуренко, Ю. Липа та ін.); по-третє, у висвітленні цих перипетій автори уникали тенденційності, беручи на себе функції свідка, а не судді; по-четверте, саме у прозі еволюція цих письменників лишилася незавершеною. Зазначені закономірності простежувалися за принципом домінанти, адже О. Ольжич, наприклад, на відміну від Юрія Клена, рано почав писати прозу, про що свідчить, скажімо, спочатку приписуване його батькові оповідання «Рудько». А говорити про прозу О. Теліги можна лише з урахуванням нереалізованості її таланту, який було знищено фашистськими катами у 1942 році. Через два роки після її героїчної смерті у фашистському концтаборі загинув О. Ольжич, був замордований енкаведистами Ю. Липа. Сказати, що з їх загибеллю нація втратила прозаїків, – це значить спростити, адже вона втратила універсалів: вчених, письменників, визначних діячів.