Під час обіду заспокоєний Приступко приглядався до свого господаря. Молодий двадцятькількалітній чоловік поза працею в конторі ввесь вільний час віддавав літературі. Його трохи булькаті ясні очі блищали задоволено, коли по обіді він показував Приступкові свою бібліотечку. Там переважали кольорові томики новітніх письменників.
Він щораз сміливіше засипав Приступка питаннями з літератури.
Приступко сів вигідно на софі і почав говорити своїм низьким голосом, потрясаючи сивавою головою; він говорив, упиваючися прізвищами і самим собою, він борзо обрисовував зустрічі і постаті літераторів, усміхнувшися до одного, обурившися несправедливостями в житті другого, поклепавши по плечу третього, а декого навіть покаравши раптовним: ех! – і мовчанкою.
Сам Приступко, як і більшість українських письменників, був чистим ліриком і свій ліризм тепер із приємністю виявляв і підкреслював. Се було щось, якби стара панна оповідала про свої бали молодості.
Раптом Приступко замовк, може змучився, і підійшов до замкненого вікна, що виходило на вулицю.
Вулиця була порожня. Торохкотіння ставали ніби ближчими в зростаючих сутінях. В тих сутінях мусило сеї ночі багато полягти.
— А все ж треба йти додому, — сказав на голос Приступко і дуже легко згодився зістатися у молодого Єрлеця на нічліг.
У той же вечір Єрлець, по вечері, сухо і уривчасто читав свої твори. Читав і поглядав на редактора. Той мав лице скупчене, майже поліційно уважне і час від часу тесав яскраві фрази, запиваючи їх ковтками чорної кави.
Філіжанку за філіжанкою беззвучно приносила Серафима, сестра Єрлеця.
Будова речень, походження, місце і запах слова, правильність тону, паралелі у своїх і в чужинців Приступко швидко знаходив, ганив, подивляв. По однім оповіданню помовчав, надумався і сказав:
— Се і я хотів би так написати!
Приступко був знаний як пурист і безпощадний пурист.
— Ви хочете сказати, що воно таке ж добре, як і ваші речі? — червоніючи щасливо, насторожився Єрлець. І раптом принишк, бачучи, що Приступко по сих словах підвівся сивогривий, великий і розлючений.
— А коли б і так? — сердито сказав він. А коли б і так, чи то є добре?
І тут бачучи, що Приступко скаже ще багато, Єрлець склав свої зошити і відклав набік.
— Так, ходив по покою розгніваний старий, — так, ви не є з тих роззухвалених і сірих письмачків без традиції і без літератури в своїх творах. Ви вчилися, ви вчитеся. В кожному вашому творі все є обмислене і все є живе; кожний ваш твір має свій закон. Коли хочете, я можу вам сказати, що б сказали про вас критики, рецензенти, систематизатори всякі! Скажуть: талант, велика праця над собою, благодатні впливи, і інше, і інше...
Але то для них, що з усього роблять підручник. Але для нас, для нас, що пишуть, що здобувають, що творять, що є найважніше, що, що?
Старий станув при сих словах, поволі повернувся і глянув на Єрлеця, втягнувши голову в плечі. Здавалося, міг скочити або ударити. А найстрашніші мав очі, не ті інтеліґентні, що все на світа баґателізують, а очі зимні, неспокійні, що владно надають зміст оточенню. «Князь», — подумав Єрлець.
— Невмолимість, — ось що великий творець повинен знати, майже засичав згорблений старий і випростувався.
— А чи ж ви хочете бути невмолимим для себе?
Єрлець теж напівпідвівся, кивнув головою і знов сів: тепер, чув він, скажеться найважініше.
— А найбільша невмолимість каже: Живи сам і живи з цілим світом. А ви відчуваєте його? Той цілий світ?
І мимоволі Єрлець глянув теж у вікно, як і Приступко: за вікном була темрява і хаос, може єдиним світлом там були полум’я вибухів та вогники й іскри пострілів.
— Слухайте, хто такий я? — і Приступко сів. Я є спадок, я є підрахунок дрібної течійки, котра дзюркотіла донині через стару українську шляхту, через українофілів, радикальне українство. Тепер се не може бути течійкою, тепер, ви чуєте сі кулі, се народ промовляє. Се він, що жив досі як сновида, що як колосальний сновида під чужою владою опановував нові й нові землі, се він промовляє.
І мені здається (я не історик), дійшовши до моря, заповнивши всі спірні землі довкола, ставши в тривалих границях, прокинувся велет-сновида і тепер прийшов час на найвище довершення і початок творчий — державу. Починаємо і, може вперше по Батиєвій навалі, з широким розмахом... А я? а моя творчість? Вона зв’язана з своїм часом. Мій час, однак, був малий. Малий час.
Єрлець глядів на болісно викривлені уста, на владний профіль і мовчав.
— Ото тому болісно мені сказати: ви пишете, як я. Тобто: ви є непотрібні, бож я вже своє виконав. Не вітряки інтеліґентської буденщини, не сморід мужицького пригнічення, та й не Афонська гора естетів, — а щось інше тепер буде на чолі. Тим іншим жийте, з тим іншим ідіть. Треба бути консеквентним. Старе минуло — ідіть з тим іншим.