— Що де то є інше? І де його шукати? — опустивши голову, сказав Єрлець.
— Ніч довкола, стрілянина рясна та й тільки. Шукайте того іншого; може, воно в героях, може, воно в відважних, може, просто в бандитах, а завжди в людях. Шукайте його: треба бути консеквентним...
Приступко замовк: він сам не звик розв’язувати так питання. Се було якесь чортівське наводження. Він сам себе боявся розуміти: а чи ж розумів його молодий чоловік?
У сю хвилю ввійшла Серафима:
— Лесю! — сказала вона, — вибач, але я вже давно хотіла тобі сказати: там хтось стогне і ворушиться під дверима на сходах. Лишень я боюся відчиняти.
— Я піду погляну, — сказав Єрлець.
Він із сестрою пішли наперед, а Приступко, високо піднісши свічку, світив їм.
«Люди так глибоко не розуміють один одного», — думалося вперто йому: він гнівався на себе.
На сходах дійсно лежав хтось дуже молодий і дуже блідий в уніформі телеграфіста. Він злегка постогнував: мав перебиту ліву руку. Коли Приступко посвітив ближче, Єрлець із сестрою пізнали хлооця. Ні слова не кажучи, занесли його до себе.
— Слухайте, Лесю, і ви, Серафимо! — шепотів ранений, лежачи на софі і прийшовши до себе. Я маю записку до комендатури, до штабу. Сотня Керелицького в тяжкому стані: вони можуть помогти. Ось записка.
Потім ранений сказав іще, що більшовицька кіннота потратувала його кіньми, і знову зімлів.
Єрлець, спокійний, узяв записку, подивився на підпис, на свічку, що зашкварчала, а потім сховав записку в бічну кишеню, убрав плащ і кашкет, і пішов задуманий до дверей.
Сестра молодого чоловіка почала упрошувати не губити себе, не покидати її, і старий поет почув себе тут зайвим. Тим часом Єрлець поволі відімкнув двері ключем і, півобернувшися до Приступка, сказав півголосом:
— Мені здається, я зрозумів вас. Дійсно... — сказав він, ідучи вже сходами до брами і ховаючи ключ, — треба бути... — і тут узявся за клямку хвіртки і цілою поставою обернувся до старого, що присвічував йому згори:
«Треба бути консеквентним».
І вийшов.
Сестра Єрлеця, плачучи й нарікаючи нишком, почала стелити Приступкові ліжко. Торох пострілів то рідшав, то ряснішав, а Приступко, замислений, підійшов до вікна: погляд його упав на софу.
Там лежали недбало розкинені, дрібно записані кавалки паперу.
МОРЕНКО
І
Його розгойдали десятки рук і викинули через вікно вагона.
Засвистіло у вухах. Хлопець, як кіт, перевернувся в повітрі і впав ошоломлений.
Упав Моренко щасливо —– на купу піску при рейках, і відразу встав, притискаючи до грудей берданку.
Вечірнє сонце било йому в очі. Електричний потяг летів хутко в бік Одеси, і тільки з вікон грозили хлопцеві палиці, кулаки, коронкові парасольки. Там були люди з усього міста, в цім вагоні, і всі його зненавиділи.
До Моренка підбіг другий січовик: він вискочив сам з вагона, як побачив, що зле діється.
— Могли б убити тебе, — обтрушував Моренка з піску, —так визвірились. Могло б бути гірше. Що ти сказав їм?
— Тут була і буде Україна!
Серпневий білий надморський порох звіявся за останнім вагоном, що зникав серед присадкуватих платанів.
Поправили кашкети, оглянули замки рушниць і пішли навпростець через млини на Одесу-товарову. На восьму треба було бути в касарні Січі.
Коли звернули з Косівської вулиці, замкнули їм переїзд: саме вантажна валка йшла. Руді вагони плинули перед очима рівно, м’яко, без стуку і мовби без кінця.
Придивляється до обох збоку чорний, лобатий, присадкуватий. Лизне поглядом знак архангела на кашкеті, зиркне з півусміхом на тонкі лиця хлопців, очима мишкує по берданках, по поганеньких френчах. Не витерпів.
— Гей, – торкає владно Моренка, — а ти хто? За кого ти? Чий ти? Яка програма?
У сімнадцятім часто так питали. Саме тоді віри всякі повставали, одночасно тоді приготовлювались апостоли, жертви й кати…
— Ми, — звів на нього Моренко панянські блакитні очі, — ми, — і притиснув стару берданку до серця, — ми за Україну.
— Гм, — сказав робітник (може, машиніст?), — гм, а як ви думаєте настановити вашу Україну?
Стоїть, цигаркою попихкує, а за шлагбаумом червоні вантажні вагони рівно котяться. Обдумує машиніст.
1
ЛНВ – Літературно-науковий вістник – всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис, що виходив у Львові з 1898 по 1932 рік. Його редакторами були зокрема Михайло Грушевський та Іван Франко.
2
Оповідання «Література» у збірці прози Юрія Липи «Нотатник» (1936) було надруковане під назвою «Зустріч літераторів».