— Україна, — сказав Моренко, а вісімнадцятилітній рум’янець на його щоках заграв, — то тільки про неї довідатись. Хто довідався, той уже проти всіх піде.
— Агітація, значить, — сказав лобатий. — Но, а чим же ви її, ту Україну, здобудете? Не купите ж за гроші. Убивать же будете?
І очі приплющив – ніби бачить, як тисячі Моренків з жовотоблакитними стяжками на кашкеті на місто йдуть з рушницями, і стріляють, стріляють...
Жахнувся Моренко, ніби й сам то побачив..
— Ні, — каже, — ні, Україна прийде сама. То ж братерство, правда, свобода.
— Як сонце, значиться? Сама настане, — сказав робітник глумливо.
Аж тут рогачку залізничну підводить, юрба пхається, поспішає, перебігає рейки. Уже лобатий машиніст потопає в юрбі. Востаннє обертається, гукає насмішкувато:
— Ех ви, інтелігенти «Сама прийде, без крові!» Що ж може в людей настанути без крові?…
І зникають у юрбі його немилосердні, чорні, запалі очі.
— Що ти, — каже Моренко, важко схвильований, до свого товариша з передмістя, — що ти, Матюхан, йому скажеш?
Бо Матюхан, хлопець із «блатного» передмістя, не інтелігент. У Матюхана лице хитре, з довгим носом, землисте. Вони вже переходять через станцію. Над ними в повітрі високо — криті галереї — мости, що сполучують темні, великі залі майстерень, де тисячі, тисячі робітників. Туди й лобатий пішов.
— Угм, — подумує Матюхан, — воно все-таки цікаво, яка то є кров людська? Я б так кожну машинку хотів пізнати, який там у ній, у середині, механізм? У саме нутро заглядав би, — покажи, брат, машинку. Так акуратненько ножичком душу б вийняв, у пальцях подержав, — якої ти масті? Дуже цікавий я, як-тo воно в людей… Розказував мені один солдат з фронту, як він штик у серце всаджував і в очі дивився…
— Матюхан, – йому Моренко з жахом каже, аж кричить, – так то людина! Людина!
— Видно, ти сам смерті боїшся, Моренко! – каже Матюхану, голову підводить, дивиться в блакитні очі Моренка зеленим, жовтим поглядом. – Чого ж її боятись, то – таке собі... Я смерть бачив...
І йдуть собі далі вже мовчки.
ІІ
Тимчасом вечір западає, — весінній, швидкий. Вечір підскоком біжить і ліхтарні підміські запалює, а вже в вулицях пірнає у глибоку вогкість півтемряви.
Переходили на Воронцівку.
На зеленій траві скверу Новокінної площі полягали солдати з російських запасових полків або й просто дезертири. Полягали з милоданками, думаючи їх молодецьке забавити. Бо то другий день свят був, і революція, і Керенський, і промови, і так якось інакше…
Потяги недалеко пошумлюють затишно, гармонії, пригравають люб’язно, — пищать жінки, насіння в зубах потріскує, часами вистріли здалека потріскують. Лежать пари одна коло одної, як тюлені чи фоки на узбережжі.
Вулиця передміська удень інакша, а інакша вночі. Шумить інакше. Шумить гамором особливим, жіночим, надривистим. Моренко з товаришем ідуть поволі, посуваються обережно. А що то був другий день Зелених свят, то почали собі на радість вуличні люди стріляти. Перша завзялась Балківська вулиця — найдовша. Стріляє з резонансом, аж Дальні Млини слухають. Потім обізвались Болгарська і Степова. Там стріляли не з рушниць — з револьверів, бо там хлопці “фартові”: кожен має револьвер. А з боку Запорозької вулиці чути було кулемети і немовби бомби рвались...
— Цікаво, — кажуть солдати, лежучи на траві, — звідки в них кулемети?
Бо то мирна людність стріляла.
Дорослі — з кулеметів, а підлітки до іншої забави – пускають ракети: блакитні, пурпурові, зелені, червоні. Осліплюючи, смугами перетинали вони заівмерле, повне погрози, душне небо.
Спинились Моренко й Матюхан перед сквером.
— Гарно! — кажуть.
По сигналізаційних ракетах пустили діти відразу, може, з сотню інших ракет, до освітлювання терену.
Ясно так стало, як вдень, як би небо великими лампами зацвіло. Ціла Новокінна площа тішиться.
— Шпарнули фраєри.
Та не так воно й добре. Для тих, що в сквері лежали, — непереливки. Бо почали падати на почорнілу від людей траву тяжкі, олив’яні бруси перегорілих ракет. Падали з неба рясно, тільки — гуп, гуп.
Солдати й не лайнули, жінки й не крикнули, — зірвались раптом, розпорснулись по площі, підвиваючи. Бігли рядами білі, як привиди, у металевому, білому світлі.
Біжать важкі, розхристані. З-під брам до них сміються, а вони вже лаятись почали. Побачили солдати двох хлопців з рушницями — кулаками грозять здалеку.
— Ви, жовтоблакитники, ви хочете війну далі робити, — не дасте порядним людям і полежати. Кидай зброю, такі сини!
Матюхан, презирливо, — щоб ти не попробував зараз тої зброї. Минулося вже ваше, дезертири, воїнство христолюбиве, російське!