— Це треба зробити для України! — сказав, нарешті, студент до своєї шістки й замовк.
Моренко, спинаючись з рушницею на авто, раптом побачив легкий виблиск прапора, застромленого в брамі касарні: блиснули йому в світлі ліхтарень усміхнені й блискучі барви, як на прощання.
— Третя станція Фонтанів! — пошепки сказав студент до шофера. Але Матюхан почув це і штовхнув ліктем Моренка:
— Там тебе сьогодні викинули, чоловіче, щоб ти на смерть розбився, пам’ятаєш?…
І це слово «смерть» сьогодні вже втретє шпигонуло думки Моренка. Не хотів про неї думати, зосереджуватися...
Їхали дуже швидко. На Французькім бульварі загасили вогні авто. Тут починалися надморські передмістя. Вздовж шести кілометрів виасфальтованого бульвару росли матолії, пінії, агави, струнчилися кипариси. Місяць був за хмарами, але світив, і в тім його жеврінні виростали фантастичні сильвети колонад, башт, статуй і портиків.
Потім минули веселу Аркадію з її кав’ярнями, потім виросли вілли Фонтанів, що їх вісімнадцять станцій залягли на сорока кілометрах берега.
Авто їхало все повільніше. Раптом начальник дав знак, і авто тихо спинилось у цілковитій темряві.
— Вилазьте, — сказав начальник, — підете за мною стежками. Мусимо підійти незауважені.
Моренко затаїв дух. Студент ще раз повторив усі вказівки, говорив голосом тихим і одночасно аж несамовитим, згорблений був, як ніколи, може. Тягар відповідальності гнітив його, а однак усі знали: він нікого вже з своїх рук не випустить. Ішли за ним, раптом у душі зненавидівши його.
Ішли нога за ногою мовчки, тільки Матюхан раз вилаявся і замовк.
Ішли стежками, в очікуванні і страху. Хтось коротко пожалівся на колючий кизил. Моренко зазирнув в лице сусідові в виблиску світла з вікон і не пізнав добродушного товстого бухгалтера Нанушка, — жах і завзяття змінили його лице. Широко розплющені очі його були, як у сновиди, незрячі. І лиця інших теж застиглі й білі, мов воскові.
Моренко розкривав рот: йому бракувало віддиху. Він знав одно лише: мусить статися. СТАТИСЯ.
Здавалось йому, що з кожної п’яді землі гарячково виросте несподіванка. Пороздирає нічну тишу блискавкою і громом розчавить їх, горстку карлів. Йому привиджувалось. Він побачив недалеко замаскований кулемет і три згорблені постаті, з одчаєм шарпнувся туди: ні, це були тільки розрослі бур’яни. Все більше оживало, здавалось йому, ворожих постатей.
І всі йшли, мов у гніві й ненависті, у важкім, безповоротнім стиску серця й руху вперед. У пасмі світла Моренко раптом побачив лице свого начальника. Мав страшне лице. Він їх усіх ненавидів заздалегідь за те, що хтось з них міг би не зупинитись.
Та ще кілька кроків, і начальник зупинився. Чути було дихання один одного. І в тій тиші начальник промовив стиха:
— Моренко, Нанушко, Крупа – пройдете з боку моря і перелізете через паркан, поки ми будем здобувати кватирку. Коли є вартові, зняти багнетом. Обережно! Найменший крик може нас усіх погубити. Нанушко, відповідаєш мені за цих обох молодших.
Потім пошепки заговорив до своєї трійки.
Моренко вже йшов у темряві. Мав як би більма на очах від цієї темряви, і тільки плями тіней коливались і зникали. Інстинкт провадив і наказував іти за Нанушком нога за ногою. Він не думав ні про батьківщину, ані про наказ. Не міг. Ішов, стискаючи дерев’яне рушничне ложе, як людина без голови.
Раптом яскраво виплеснувся і шум, і вогкість, і запах моря, що вдаряло в скелі. Виплеснувся шум з долу, від берега, як заклик безтурботності...
— Стій, — сказав Нанушко твердим, незвичним голосом, — ось світяться їхні три вікна.
Упав на землю і поповз до паркану. Моренко поповз за ним. За парканом на прогайловині стояла вілла. Моренко слідкував за рухами Нанушка, і теж перелазив паркан, мов у сні. Раз тільки здригнувся земним здриганням, — його рушниця брязнула.
— Скачи, — сказав Нанушко...
Скочив у траву і присів, та коло кватирки не було нікого. Моренко пішов наперед, прихиляючись за бочівкуватими туями. Був усе ближче до трьох великих освітлених вікон, де було видно, як пересувались постаті. Ішов усе ближче, а за ним його двійка, потім ззаду всі інші, що теж перелізли через грати паркану.
Підходили напружені й, може, бездушні, як найняті механізми рушниць.
Сон, — знов пробудилося в голові Моренка, і в цю мить побачив, що на ґанок, прикриваючи очі від світла, вийшли два вартові, один з них високий, огрядний мужчина. І то була дійсність.
На меншого хтось кинувся. Нанушко й Моренко — на огрядного.
— Кидай зброю! Крикнеш — уб’ю! Нанушко мав голос кошачий, злісний і тихий.