— Зараз мені пустіть! — вигукнув якийсь ярливий дідок, вимахуючи в повітрі палкою з гумовим закінченням.
— Пускай, брат, — заговорив басом недалеко якийсь недоголений солдат. — Пускай, бо пропадеш, сам же ж ти тут зостався...
Моренко поблід і оглянувся, — нікого з гайдамаків не було видно, ледве було чути марш за рогом. Але він слухав наказу, — мала прийти його власна справедливість, а не цих дезертирів, арапів, чужих генералів, кав’ярні, цього всього міста.
— Голота! — крикнув хлопець різким, майже дитячим голосом. Бачив перед собою потвору, що, стоячи над ним, підносила важку лапу. Бачив живу ворожу стіну, що йшла на нього, вутлого. Моренко задихувався, поспішав.
– Го... — Моренко врешті відчепив бомбу від пояса, перевісив рушницю за плече, випростувався.
— Не підходь, — остерігав хрипло. — Не підходь, а то всі разом вилетимо в повітря!
Над головою високо підніс зеленкаву гранату, а другу руку держав на запальнику, щоб його в кожній хвилині міг відірвати.
— Не підходь, — казав, обертаючись на всі боки погрозливий, мовби світячись ненавистю.
Там ті зупинились, затримались...
— І ви заб’єте нас, і всіх, і себе? Ви — молода людина? — кричали істерично.
— Я не спинюсь, — сказав глухо, але так, що всі почули.
І відступили від нього. Порожній круг утворився довкола нього. Далеко збоку став гурт і тільки придивлявся мовчки до нього. Цей випростований, обдертий хлопець ззовні виглядав ще на їхнього, на інтелігента, але в його малім тілі був хтось інший — небезпечний, невмолимий, німий. Він панував над ними, бо не боявся того, чого вони боялись. Смерті чужої і своєї власної смерті.[3]
ПЕТЬКА КЛИН, НАЛЬОТЧИК
I
Злодії оповістили війну денікінській поліції в Одесі. Війну відкриту. Ніколи одесити не мали ліпшої забави.
Молдаванка, Романівка, портові околиці й інші передмістя великого (на той час майже мільйонового) міста зароїлися від невеличких груп блідих, часто в елегантних френчах мужчин. Були опоясані биндами набоїв і мали рушниці, хоч звикли частіше уживати револьверів. Усадовилися в амбразурах вікон, в піддашах, в брамах, за колонками ґанків, за пнями акацій (більшість акацій була вже зрубана під час революції!) і зустрічали раптовим скаженим обстрілом несміливі відділи денікінської поліції з великими бляхами на каплоухих картузах і довгих, як спідниця, чорних шинелях. Казали, що злодії мали опанувати місто і раз назавжди розгромити його. А може, і встановити в місті свою владу.
Цього було забагато і для безталанної адміністрації денікінців: кількатисячним відділам поліції, набраної з утікачів з цілої України та з кількох чисто російських формацій, наказано було оточити непокірні передмістя (де по заході сонця взагалі боялися показуватись золоті наплечники) і, крок за кроком посуваючися, очистити від непевних елементів.
Відділи поліції зустріли кулемети і вогонь добре зорганізованих партизанів. Певна владна пиха запанувала між злодіями від кільканадцяти останніх місяців: вони використовували місто, поділивши його на ділянки, стрижучи міщан регулярно, як стадо овець. Серед тисяч «блатяків» найбільше вирізнялася і верховодила група «на льотчиків», що працювали майже без помічників, входячи з револьвером до помешкання і відбираючи все цінне від його переляканих мешканців. До тисячі нальотів відбувалося протягом однієї ночі. Підпільна тоді більшовицька партія трактувала з нальотчиками про поділ влади на випадок повстання проти білих, — і злодії вимагали на випадок повстання права мати своїх представників у комісаріатах поліції. Упорядчики більших філантропійних концертів просили в газетах п. п. злодіїв не ограбовувати осіб, що мають квитки з того концерту, — і громадяни сміливо ішли на такі концерти, бо в ту ніч запізнілих прохожих навіть без квитка не ограбовувано.
І тепер, стріляючи в зненавиджених «фараонів»-поліціантів, злодії кидали в павзах найдотепніші кпини і глузування. Поліція втратила свій авторитет після того, як перелякана і жаліслива почала ходити громадно з червоними прапорами і позволила роз’юшеним юрбам убивати, як зайців, своїх агентів, старшин і підстаршин.
Злодії мали також симпатію серед населення, навіть часто серед пограбованих: бо виявляли часом більше шляхетності і доброго серця, як т. зв. ідейні армії. Про нальотчиків оповідано леґенди, співано пісні, імена видатніших у всіх були на устах.