Одного разу під час такого танцю здалось йому, що в віддалі кільканадцяти кроків з’явилася згорблена постать Мацана.
— Стій, Васько! — з радісною злобою викрикнув Клин і, коли той не послухав, підніс з землі червоний, як кров, уламок граніту і кинув услід постаті.
Незнайомий обернувся, — ні, то не був Васька Мацан!
Налети Петьки були кпинами з більшовицьких інституцій порядку. За його голову визначили велику грошову премію; на нього полювали і більшовицькі патрулі, і навіть не більшовики, щоб дістати нагороду. А він, сполучуючи нерозумну недбайливість про власну безпеку із дотепними хитрощами, вислизувався з рук переслідників.
Остання пригода Петьки Клина сталася на вулиці Болгарській, оспіваній у багатьох злодійських піснях. Болгарська належала тоді до району діяльності Петьки.
В глуху ніч запалився одноповерховий будинок, запалився здолу, як величезне огнище, гургочучи вогнем і пахкаючи димом і сажею. Води не було тоді в Одесі: водотяг не давав води з Дністра, і вогневики, розбиваючи гаками і сокирами сусідні дерев’яні прибудівлі, на спосіб московитський, ліквідували пожежу. Дім мав згоріти. Відділ міліції став довкола, не пускаючи цікавих мешканців близько до пожежі. Заводила купка погорільців у білизні.
В той час з’явилася в вікні першого поверху чорна, зручна і розважна постать із невеликою торбиною за пасом. Постать зробила маєстатичний рух привіту для юрби на долі.
— Це Петька Клин! — закричали голоси звідти. — Драстуй, Петько Клин!
Міліція і патрулі червоноармійців, що наблизилися, не надумуючися, дали безладну сальву до сильветки злодійського героя.
Петька Клин зник, але знов з’явився в вікні на коротко, щоб показати юрбі, що йому нічого не сталося. Рев радості і хвали був йому відповіддю і не вмовкав довго, хоч Петька зник у глибині покоїв.
Невідомо, чи він сам підпалив цей старий дерев’яний дім, чи з’явився на пожежу, щоб “купити” дещо для себе? Може, його кликало видовище і подив юрби? В кожнім разі він чув на долі клекотіння сотень здивованих голосів, і це була найсолодша музика для нього. В покоях було повно диму, але Петька, не зачепивши ані крісла, ступав м’яко, зручно вилущував найцінніше і кидав у торбину. Ще кілька хвиль, і він мав замір через горище дістатися на дах, а звідти на інші і зникнути.
Жовніри перестали стріляти і хмуро дивилися в огонь і дим, подразнені лайками і кпинами зраділої юрби. Вкінці офіцер патруля, порозмовлявши стиха з начальником міліціантів, звернувся до патруля з окликом:
— Струнко! Хто хоче йти на охотника ловити Петьку Клина, — і згадав про грошову нагороду й службове підвищення, — нехай виступить наперед.
Ні один із жовнірів не виступив: всі мовчки дивилися, як огонь, знищивши двері партеру і вікна, лизав перший поверх.
— То ти підеш, — коротко сказав офіцер на першого з ряду жовніра, високого пранцюватого руданя. Той виступив блідий, скинув шинелю і, не зводячи очей з дверей в огні, пішов просто на них, як лунатик. Дерево шипіло, тріщали зруби, полум’я відбивалося на мідяних касках огневиків. Одначе ледве рудань вступив до челюстей дверей, як велика балка, іскрячися в диму дрібним полумінням, упала на нещасливого, роздроблюючи йому череп. Убрання його згоріло відразу; звуглена чорна шкіра шкварчала і лупалася, виказуючи червоні м’язи. Руки і ноги почали корчитися. М’язи живота і хрящі ребер перепалилися, почали розпадатися суглоби. Жінки в юрбі зойкали.
Офіцер стояв, нічого не кажучи, біля застиглих у напруженню жовнірів, — і цим разом Петьці видно судилося звійнути.
Тоді, мов опанований шалом, із навіженим обличчям продерся крізь ряди міліції невисокий блондин і став поред офіцером.
— Я достану Петьку Клина! — гукнув він, а його білі вії тремтіли і безбарвне, зм’яте лице було повне змісту, змісту найглибшої, бо майже безпричинної ненависті.
Офіцер повторив йому слова про нагороду і дав револьвер. Мацан (бо це був він) не взяв нічого, він зміряв вправним оком в огні будинок і нараз, кинувшись вперед, як голодне звіря, почав видряпуватися по ринвах і рурах на дах дому. Гаряче залізо пекло йому руки, ринви не раз відламувалися під його тягарем, але він ліз уперто і зближувався до цілі.
Юрби замовкли. По правім і по лівім боці стояли сотні людей, залюднивши довгу вулицю.
Вкінці Мацан став на даху, однак усі мовчали, вдивляючися в його сильвету. Начальник патрулю взяв папіроску, постукавши нею об металеву папіросницю.
Майже одночасно з трохи розгубленою сильветою Мацана випірнула друга сильвета, звинна, рішуча, напружена. Випірнула, поклала награбовані речі, і два вороги кинулися один на одного. Не билися на ножі: душили один одного, дряпали кігтями, кусали оскаженіло і сліпо. На долі сотні голів колихалися до танку їх боротьби. Офіцер як став із незапаленою папіроскою, так і зостався стояти.