Петька Клин був трохи менший від свого противника, але жорстокість, радше якесь право на жорстокість сповнювали радістю усе його тіло. Він чув, що його ворог слабне, і з прокляттями без сенсу й розуміння тягнув Мацана на край даху.
Там і зависли вони, дві чорні постаті, облиті червоною загравою, безлиці і нелюдські, часом показуючи білі немилосердні ікли.
Мацан упав. Петька гнітив його груди коліном, душність відбирала покопаному чуття, — сліпий, глухий і безпам’ятний полетів він на діл, на балки і дошки в полум’ї.
Ніхто не стріляв у Петьку, коли він тяжко звівся на ноги, і хисткою ходою ступив кілька кроків на даху. Він був утомлений і то не так боротьбою, як замахом на його славу, замахом безустанним, терпеливим і лютим. Васька Мацан занадто переслідував Петьку, щоб можна було так легко повірити в смерть Васьки. Петька Клин ступив ще кілька кроків, завагався і знов пішов на край даху.
І то було початком його кінця. Він глянув униз, де лежало тіло задушеного Васьки, дим клубами обтулив його і Петька захитався, усміхнувся блідо до юрби на долі і стратив рівновагу. Тільки це, а не кулі, котрі свистіли довкола нього, змусило його скочити на діл.
Він упав, але звівся відразу: його попалення були незначні. Петька Клин побіг і був відразу оточений жовнірами.
І відразу спокій запанував у цьому хороброму і злочинному сотворінню. Нальотчик Петька Клин знав, що його чекає. Нольотчики, піймані на місці, мають бути розстріляні.
З офіцером говорив презирливо і безпардонно. На питання: Де його спільники?— показав широким жестом на юрбу направо, а потім наліво від себе. На питання про прізвища спільників засміявся і нічого не сказав.
А втім, і сам офіцер поспішав: справа була для нього також ясна.
Зробивши кілька нотаток у себе в записнику, що за той час Петька весело й помпатично перегукувався з приятелями й товаришами, офіцер скомандував жовнірам відсунути юрбу направо й наліво. Юрба розсунулася, як при театральній виставі, і утворила широкий коридор, даючи місце Петьці коло муру насупроти пожарища. Міліціонери оточили ланцюгом звільнене місце, жовніри стали в дворяді лице в лице з самітним Петькою Клином — що трохи шкутильгав. Між ним і жовнірами вийшов офіцер, сухо і з поспіхом прочитав присуд на смерть за нальотництво і ворогування з пролетарським урядом. Скінчивши читання, хотів відійти на бік і дати знак до стріляння, але Петька Клин з тим самим своїм згірдливим і театральним усміхом попросив дозволу від офіцера заспівати своє «останнє танго».
Тривога перебігла лицем офіцера, чи це не є нова хитрість Петьки Клина, але розглянувшися направо й наліво, дозволив Петьці кивненням голови. Своїм жовнірам, одначе, дав наказ узяти Петьку на приціл.
Тоді Петька почав співати свою останню пісню. Співав різким фальцетом, як завжди трохи глумливо усміхаючися й ілюструючи свій спів рухами рук. Співав припертий до муру, на нього дивилися немигаючі дула двадцяти чотирьох рушниць, цікаво приглядався трохи згорблений офіцер, не без співчуття і пошани, як відважні на відважного, дивилися збоку міліціанти з багнетами на рушницях, а з юрби праворуч і ліворуч виривалися зойки, зітхання і плачі, але зрідка, бо люди хотіли слухати.
Петька оповідав про свої пригоди на морі, де він iздив на торговельнім судні, оповідав дешевими римами і з пафосом про кількість убивств, котрі поповнив, і здавалося, виростав червоно освітлений пожарищем, а металеві шоломи огневиків всі були звернені в його бік, нерухомі і блискучі.
Оповідав Петька про те, як зрадливо хотів його вбити товариш, і про те, як він переміг його в чесній борні, а рушниці в руках жовнірів почали злегка дрижати, певне, від утоми.
Вкінці заспівав Петька про свою власну смерть і фальшивим фальцетом у тужній мелодії старався передати, як глибоко він
«... попід стіною
Співає своє останнєє танґо!»
По цих словах ударила команда:
— Огонь!
Петька Клин не впав, хоч ґрімаса болю змінила його лице: він упав лише по другій сальві, а жовніри дали сальву ще втретє до бездушних останків людини.
ГАДЮЧКИ
Мартуся їхала трамваєм. Далеко ще було — кільканадцять кілометрів за Прагою. Така сіра подорож.