Та досвід виховав у тобі обачність: мине років десять, і ти навчишся, як ока свого, стерегти талон ч. 277, чи будь-яке інше, що йому припаде честь символізувати собою тепло, ґарантоване виробами шкір – або ґумтресту. Щодня ти будеш пестити його, оглядати, щодня впевнятися, що не зник він — промінезбірне скло твоїх мрій і надій — передчасно, лишивши по собі, мов діру у житті, порожній чотирикутник...
ЧЕРГА БЕЗ НАЗВИ
Хлібна черга виховує характер і гартує дух. Черга мануфактурна, показуючи життя з трагікомічного боку і вносячи над випадковостями марноти щоденної з її хвилевими розчаруваннями, помагає нам налагодити контакт з вічністю. Але жахом справжнього трагізму, позбавленого всякої мелодрами і комедії, сповняє нам душі одна ніч, перебута в черзі, що їй я досі не підібрав назви. Не кожен уходив у ланцюг цеї черги, а тільки той, у кого хтось із близьких родичів, батько, син або чоловік, сидів, або сидить у державній в’язниці ҐПУ.
Черга ця зароджується о другій чи третій годині вночі, і життя її кінчається опівдні. Отже, нормальна тривалість його дев’ять-десять годин. Складається вона з осіб з «судками», що приносять ув’язненим обід. Невтаємниченому може видатися незрозумілим, чому саме життя цеї черги є таке довге. Чи не могло б воно обмежитися двома чи трьома годинами? Але ж солдат у уніформі ҐПУ приймає обіди через маленьке віконце тільки од одинадцятої до дванадцятої. Рівно о дванадцятій віконце зачиняється, і хвіст черги відмирає, розпадається на суглоби й суглобики. Хто став у чергу о годині п’ятій, шостій, не встигне своєчасно опинитися коло віконця, до якого спрямовані всі прагнення черги. Ця черга так само, як і хлібна, з астрономічною закономірністю виникає щоночі, але є принципова різниця поміж нею та іншими чергами. Інші черги прагнуть щось дістати, здобути, — черга без назви прагне віддати те, що має. Склад її рухливий. Міняється він не раз протягом однієї ночі. Стомлені, здеревілі суглоби цеї черги викришуються, випадають, як із щелепи хворі, розхитані зуби, і раз-у-раз заміщаються новими. Брат заступає сестру, мати доньку. Тут саможертва жіноча досягає розміру леґендарного. Тут від сусідки, що стоїть за тобою, почуєш, чим дихає і горить її розпластане серце; тут третя, що стоїть попереду, розгорне величний фільм життя свого, повний посвяти, недолі і мук; тут дівчина розкаже про свого нареченого, у глухій в’язничній камері омріяного її снами і самотнього, як коштовна перлина у темній мушлі, занурена у гидку і слизьку протоплазму. Тут навернеться на очі маленька дівчинка, що після розстрілу батька й матері лишилася круглою сиріткою, і Черга її приголубила, покохала всім різноманітним і різнобарвним складом своїм, усією безліччю знедолених сердець своїх, — так само, як колись великого сенбернара з сумними телячими очима... Як би існувала ця маленька дівчинка, коли б не Черга, що її годує і що сама знов-таки існує завдяки тільки тому, що крізь державні в’язниці ҐПУ, немов масло, що змазує коліщата величезного механізму, протікає ненастанно струмінь тих, що роковані на смерть і вигнання?.. Тут шестилітнє хлопча, що принесло батькові обід, простими словами розкаже, що нема кому, як тільки йому, дбати про батька, бо мати збожеволіла з горя, а страву варять з милосердя сусіди, — хто ж як не син понесе її до віконця?
Тут під тихим спокійним сузір’ям Кассіопеї, під струмистим, хвилястим світлом Молочного Шляху відіграється справжня трагедія, з справжнім, а не театральним плачем, з справжнім, а не удаваним розпачем. Але ж кожна трагедія, як написано у підручнику драматичної теорії, має свій кульмінаційний пункт. Цей кульмінаційний пункт настає, коли жінка, підійшовши з посудом до вікна і назвавши ім’я якесь, почує звідти відповідь: «Такого нема вже!».
Це «нема вже» може мати різні і незгідливі між собою тлумачення: або носія щойно виголошеного прізвища вислано цеї ночі в Сибір, на Соловки, чи куди інде, або його розстріляно в одну з тих годин, коли жінка з обідом для нього, деревеніючи, стояла у черзі, або його цеї ж таки ночі пустили на волю, і він удома нетерпляче дожидається повороту дружини.
Може, якраз ця, третя (чуєш, жінко: не перша, не друга, а третя) можливість відповідає правдивому стану речей! Але жінка, напевно не знаючи і трьома різними здогадами шарпана, б’ється поміж ними, як поміж трьома скривавленими стовпами, кидаючись від одного до другого і нестямно стукаючись об них черепом.
Мимоволі згадується страшна дитяча казка про людину, що всю ніч блукає між трьома соснами в зачарованому крузі і не вміє з нього вийти...