І ширяться, ширяться чутки. То тут, то там Розп’ятий нібито об’явився. Тож жінки знайшли уранці печеру, що правила за гріб, порожньою, чи ж не бачили вони двох юнаків у білих одягах, з світлосяйними обличчями, які сказали: «Що ви шукаєте живого серед мертвих!» Та чи ж можна вірити жінкам, які все перебільшують і часто виплід уяви своєї приймають і видають за дійсність? А ті учні, що бачили його на самотній дорозі. Та чи ж мало брехунів на світі, що їм справляє радість оповідати байки і казки!
— Не повірю, поки не вкладу пальців своїх у рани його, — каже Хома.
О, його не обдуриш, він ніколи не вірить, поки сам не побачить, не намацає.
— Дурниці, — так коментує він кожне оповідання про нібито воскреслого.
І ось у хаті при замкнених дверях і вікнах зібралися вірні, ті, що ходили за Ним, що плачуть за Ним. Вони сперечаються, то доводячи, то спростовуючи чутки про воскреслого. І раптом — серед покою, для всіх зримий, у звичайному одягу своєму стоїть Він і чути вітання його:
— Мир з вами!
Всі, скам’янівши, німіють, з жахом і подивом дивляться і не знають: вірити чи не вірити. «А чи ж не може то бути хтось схожий на Нього, що іменем Його прикривається та вводить в оману людей? — така думка шугає в голові Хоми. — Бо якось по-іншому променіють очі йому й сбличчя».
І раптом чути голос Його, такий знайомий, — о, той голос не сплутаєш з ніяким іншим:
— О, ходи сюди, Хомо, поклади пальці в рани мої, — і Хома підходить, намацує рани на руках і ногах, і Той, ще загадковий і нерозгаданий, бере його руку і кладе собі під серце, і там Хома намацує глибоку рану, що пробив її спис.
— Бачу, дотикаюся плоті і вірю! — викликує він.
І Той, уже пізнаний, незаперечний в існуванні своєму, лагідно каже:
— Блаженні ті, що не бачили, а вірять.
Тоді Хома падає Йому до ніг, а все тіло його здригається від плачу.
Чому так важко повірити в те, що називається дивом? Чи ж не сповнене див усе довколишнє життя наше? Чи не є дивом саме наше існування? Те, що пересуваємось по землі? Що матерія мозку нашого мислить? Що хвилі етеру, увійшовши в око наше, викликають враження барв? Що планети кружать у річному танку і навколо сонця? Що сонцям тим, які горять у просторі, числа і краю нема? Що самі ми з усією нашою планетною системою летимо, падаємо у спіральнім кружінні у прірву, яка дна не має?
Ми не називаємо це дивом, бо це є повсякденне. Уперше побачивши, як магніт притягає залізо, ми ладні це прийняти за диво. Але що земля притягає наше тіло до себе і не дає йому зависнути в повітрі, ми не називаємо дивом, бо так звикли до цього, що навіть не усвідомлюємо.
А існування життя на землі! Серед різних форм того існування чи не є одна, що й нам у нерозгаданості своїй здається дивом, а саме — еволюція метелика?
Он повзе гидкий хробак по землі, чи по дереві, годується листям, жере, жере, не бачить нічого з того, що підноситься над його хробачим краєвидом, і ось він, ніби стомлений життям своїм приземним, тче навколо себе густе павутиння, кокон, мумію і поринає в летаргічний сон. Отой самотканий саркофаг береже його від випадковостей життя: вже не з’їсть його птах під час того сну, такого на смерть схожого. І в саркофазі тому відбувається дивна метаморфоза: огидний хробак поволі перероджується в чарівного метелика, що, розгортаючи крила, розриває кокон свій і вилітає в простір, сяючи весельчатими барвами крил своїх.
Чи ж не є оте, досі незбагнуте переродження хробака в метелика символом довічного воскресіння? Символом з мертвих встання Христового і посмертного злету душі нашої, яка житиме у сферах етерних, де горить вічна слава Господня?
Так, а чому ж ми не знаємо, не відаємо про те майбутнє душ наших буяння у сферах горніх? — запитаєте ви. А чи ж тямить хробак, що можливе, крім його, хробачого повзання по землі, якесь інше існування, що є летом і буянням з квіту на квіт, куштуванням меду з келихів квіткових, купанням у променях соняшних? А якби йому, хробакові, показати метелика, чи пізнав би він себе у тому крилатому створінні, він, що, до землі прикутий, не спроможний побачити те, що діється вище, понад видноколом його хробачого краєвиду?..
МЕДАЛЬЙОН
Повіз, запряжений четвіркою коней, мчав зеленими вулицями Славути. В повозі сиділа і правила кіньми молода княгиня Санґушко з чотирилітньою дочкою. День був соняшний, яскравий. Повітря, насичене пахом соснового гілля, сп’яняло; темно-синє небо здавалося глибокою чашею, що по вінця сповнена була вересневою похолоддю ранкової години. Хтось перекинув ту чашу дном догори, і темнява блакить струмками стікала на землю, заливаючи її свіжістю тепластої волинської праосені.