— Яблука!
— Як то яблука? — здивовано перезирнулися троє, а четвертий за столом звів догори свій пильний погляд.
— Яблук ваших схотілося покуштувати.
Тут усі четверо вибухли таким реготом, що аж шиби у вікнах задзеленьчали.
— Яблука, ну й жартун! — троє козаків аж за боки бралися. А полковник, відкинувшись на спинку крісла, до сліз реготав.
— Захотілося тих яблук, що достигли за пазухою у доньки моєї! — кинув він безцеремонно і трохи цинічно.
Перебийніс з подиву очі вилупив і з повагою відказав:
— Повірте, пане полковнику, що я вашої доньки у вічі не бачив.
— Добре вибріхуєтесь, добродію. Але не переконливо. Щоб дістатися до садку, ви мусіли перелізти через паркан. Скочили туди, як кажете, по яблука. Але почали скрадатися до вікна моєї доньки. На тому інфляґрантному вчинку вас піймано. Чи ж екстраваґанція такої поведінки вам самому не впадає в очі?
Перебийніс мовчав, бо не знав, що на це відповісти.
Полковник далі провадив:
— Невже ви думали, що я без кінця толеруватиму оте потаємне листування та нічні побачення в альтанці та за ліщинами, коли дальша толерація такої копуляції мусіла неодмінно призвести до компрометації панни в очах суспільства?
Один із козаків глузливо укинув:
— Пан вибріхується, бо певно ляський гонор не припускає й думки про ганебне контаґування шляхтицької білої плоті зі смердючими звірами вовками-сіроманцями.
— Бо інакше ж панові лишався б тільки один-єдиний вихід на волю: крізь вовчі шлунки, — докинув другий.
— Це ж однаково, що вдруге на світ народитись, — додав ще третій, — тільки що тоді й рідна мати не пізнала б пана-єгомосця.
Тут Перебийніс спалахнув:
— Сьогодні ви з мене робите ляха, а завтра зробите турка. Та ще дозволяєте собі глузувати у вельми непристойний спосіб. Якщо вам (як не дивно!) відомо, як мене звуть на ім’я, то мусіли б знати, хто мій батько. Я козацького роду, син Павла Перебийноса, старшого осавула, підхорунжий війська Січі Запорізької. Можете пересвідчитись, — і з цими словами він люто шпурнув на стіл невеличку, шнурочком перев’язану, пачечку документів. Полковник уважно переглянув їх і тоді, видно, вдоволений, сказав:
— Я дуже радий, що ми з вами рівня і що не буде тут, як я боявся, мезальянсу. — А тоді, звернувшись до козаків: — Очевидно, ваші інформації, панове, були невистачальні. — І знов до молодика, повертаючи йому папери: — Це регулює справу в лагідний і шляхетний спосіб. Приготуйтеся, пане підхорунжий, стати завтра вранці до вінця з моєю дочкою. Маєте до шостої години час обміркувати з нею все; отож майже вся ніч перед вами.
Перебийніс хотів щось сказати, та був такий збентежений, що спромігся тільки промурмотіти:
— Таж я вашої доньки ще не знаю.
Але його зустрів такий грізний погляд сірих очей, що він змовк, а полковник прогримів:
— То ви вважаєте, що Перебийноси стоять надто високо, щоб своячитися з Сагайдаками! Не минути вам, сто чортів, вовчого зуба, хоч би й батько ваш звався Палій чи Дорошенко! І доки ви мене, старого, будете дурити байками! Дивно мені, що ви, син поважаного батька, якого я особисто знаю, пішли манівцями, а не простою дорогою, засилаючи сватів з рушниками. Не люблю я ласунів, які тягнуть снопи з поля, якого не орали й не збираються орати. Заведіть його, хлопці, до панни Оксани!
Полковник став і обернувся лицем до вікна, тим даючи знати, що розмова скінчена.
«Хлопці», які вже були досить поважного віку, вивели юнака в коридор, крученими сходами повели нагору, знов увійшли в якийсь темний прохід, відчинили якісь двері і вштовхнули в кімнату.
— Антось! — з цим криком кинулась до нього молода дівчина, та враз спинилася посередині кімнати і прикипіла до місця.
Перебийніс тільки чув за дверима сміх козаків і як один із них сказав:
— Еге, одразу признала свого Антося.
Тим часом панна дивилася на нього широко розплющеними з жаху очима, враз, очевидно, усвідомивши свою помилку, неспроможна ні слова вимовити. Молодик стояв теж, як укопаний, але зовсім не з переляку, а тому, що ця дівчина з ясним, як льон, волоссям, темнокарими очима і дугастими чорними бровами не тільки цілком відповідала його вимареному ідеалові жіночої краси, не тільки була втіленням усіх мрій його юнацьких, а ще мала у собі щось нове, що й в мрії не мріялось, якийсь променистий блиск лежав на обличчі, немов світилось воно відсвітом якогось внутрішнього вогню.
— Хто ви? — спитала вона нарешті, перемігши оторопіння першого моменту.
— Підхорунжий Антін Перебийніс. Ваш батько щойно видав наказа, що я маю завтра вранці одружитися з вами, — випалив він відразу.