Ціла буря різнорідних почувань хвилями залила душу Перебийносову. Так ось вона, та панночка з ясним волоссям і темними очима, вимріяний ідеал юнацьких днів, що голосом і рухами своїми взяла його в полон! Якби не гамував він весь час свого почуття, то сторч головою полетів би в оте кохання, що, мов пурпурова хлань, кликало і вабило до себе юнака. Кохання до тієї красуні, що віддала своє серце другому. Злодієві, за якого вона ладна покласти душу свою, бо чи ж не урятувала вона його щойно, сказавши, що у вічі ніколи не бачила і не знає. Урятувала Антося, щоб Антін Перебийніс віддав життя своє за того другого, негідного. Бо ж життя Перебийносове надто дешеве. Коли поклала його на шальку, то шалька пішла вгору, переважило те інше.
Тоді тільки помітив він, що Оксана плаче, що ридання стрясає все її тіло. Це його трохи зм’якшило, підійшов і спитав:
— Чого ж ви, панночко, плачете, коли все для вас склалося так гаразд?
—О, як ви мене мусите ненавидіти, — хлипаючи, крізь сльози промовила вона.
— Чому ж ненавидіти? — безпорадно запитав він.
— Чому? А чи ж не пішли ви, не заперечуючи, отим підземним ходом, щоб тільки утекти від отого ненависного вам шлюбу? Чи ж не дивилися, як би вискочити вам з вікна? Чи ж не волієте піти у вовчу пащу, аніж під вінець зі мною?
— Таж Антось...
— Хай собі той Антось світ-за-очі йде! Не хочу його ні знати, ані бачити.
Перебийносові все в голові переверталося.
— Та ж я тільки чинив те, чого вимагала від мене моя честь лицарська, — лише спромігся він сказати.
— А що та ваша честь лицарська наказує робити козакові, коли дівчина каже, що його кохає, що жити далі не може без нього, та й не хоче; що серце їй розірветься, коли він геть відійде та покине її самотню?
— Оксано! — то був крик тріумфу, що вихопився з грудей юнакові, коли він раптом пригорнув дівчину до себе. А вона все ще хлипала, поклавши голову йому на плече, та то вже радше були сльози щастя. Волосся її запашною хвилею розсипалося йому на руки, він його тихенько пестив і казав їй: — Підемо з тобою до батька твого, удвох йому все з’ясуємо, і все буде гаразд, бо ж його згоду ми вже наперед маємо.
— О, який же ти милий та благенький, — сміючись, крізь сльози казала вона йому. — Та коли ми підемо тепер до батька, згідні одружитись, та розкажемо йому, як усе було, то він справді повірить і тоді попросить у тебе пробачення, а мене примусить чекати, поки з’явиться Антось, який їм висмикнувся сьогодні з тенет.
— Правда твоя, — засміявся він. І коли, обнявшись, вони обоє увійшли до покою батькового, Антін урочисто промовив: — Пане полковнику! Я за ніч надумався і зі щирим серцем і любов’ю беру за дружину вашу доньку.
— Давно би так, — промовив старий. — Чи ж не простіше було так учора сказати? Отже, ходім. Сонце зійшло, і панотець певно вже чекає у церкві.
Хвилин за двадцять усі зібралися в полковниковім покої. Господар частував вином, що наливалося в позлотисті пугарі. Пилося за здоров’я молодят. Трьом тут присутнім козакам було трохи ніяково. Один, напівжартома, просив пробачення за «контумелію», вчора заподіяну пану підхорунжому. Другий, плеснувши Перебийноса по плечу, запевняв, що справу з вовками не треба було аж надто поважно брати, бо полковник в останню хвилину однаково надумався б та, мабуть, до грецьких календ відклав би змагання. А якби справді дійшло було до цього, то, напевно, не всіх вовків заразом, а по одному, щонайбільше по два пускав би на нього. Третій запевняв, що в усьому завинив Макар, отой шістнадцятилітній хлопак, що мав доручення стежити за непроханим гостем, який повадився вечорами ходити до панночки. Отой дурний хлопак і запевнив, що запопадливий відвідувач яблуневого садка – то Антось Кшетуський. Тому й сталося, мовляв, таке прикре непорозуміння.
Перебийніс казав на те, що найбільше йому дошкуляє думка, що всі присутні однієї певно гадки, а саме, що він, Антін Перебийніс, злякавшись вовків, до шлюбу йде. Щоб довести противне, він ще сьогодні, після вінця, готовий приступити до змагання. Зовсім інші причини, про які він зараз не хоче говорити, спонукають його принаглити вінчання. Отже, хай вовків ще не ведуть до пивниці.
На це старий засміявся і сказав, що тепер йому, як батькові, належить виключне право визначити день, годину й умови змагання вовчого. Отож хай ніхто інший тим не турбується.
Ще хвилин за десять усі гуртом рушили до церкви. Похід замикав старий полковник.
Напівдорозі наздогнав його Макар і, захеканий, заговорив:
— Пане полковнику, пане полковнику! Тож той молодий, що з панночкою до вінця йде, то ж не є той самий, що заходжував до неї в садок.