Нарешті вождь підійшов знову до стола й ухопив бойову сокиру. Він закрутив нею над головою, набуваючи розмаху, наче для страшного удару. Сокира була добра. Він зважив на руці кідон — кращого не могло бути, єгипетський бойовий серп був залегкий, але його легко було виробляти і малодосвідченим майстрам і зручний він був для маловправлених вояків. Так само, як прості пращі галілейських чабанів, до яких, напевно, були б ці олив’яні кулі найкращим доповненням. Усе було добре, найліпше! Але...
— Ти вже, мабуть, знудився, Симоне, чекаючи на моє рішення. Правда? Але не нарікай! І не думай, що я сумніваюся в якості цієї зброї. Або що я передумав і не хочу її придбати. Ні! І зброя прекрасна, і ми потребуємо її. І твоя праця заслуговує моєї найбільшої хвали. Лише гроші, Симоне! Гроші!
Симон задоволено посміхнувся:
— Твоє признання мене дуже тішить, раббане! Тільки чому ти думаєш, що це дорого?
— Ні, Симоне! Я не думаю, що зброя коштує дорого. Вона дуже дешева! Лише я думав над тим, звідки добути гроші для цілого закупу. Стільки грошей не буде в нашій скарбниці!
— Як? — лише зміг здивовано протягти Симон.
— Так, Симоне! Наші прибутки з нашого таємного податку не настільки великі, щоб мати таку скарбницю, як мав її Ірод. Правда, був досить значний запас, але ми його спотребували на викуп наших в’язнів. Того, що залишилося, — не вистачить і на половину зброєвого запасу.
— Лізаній не продасть половини. Все або нічого! — повторяв він, увесь той час, поки я з ним торгувався. Все й із таранилом!
— Ось бачиш, Симоне! Тому я так довго й роздумував: купити — не купити!
— Цього була б вічна шкода, раббане! Де ми знайдемо знову таку нагоду й таку зброю? Мусимо купити! Мусимо знайти для цього гроші!
— Мусимо, Симоне! Кажу і я! І кожна рада, як і звідки придбати гроші — буде найкращою радою, яку я лише чув у моєму житті! Раду на гроші, Симоне!
Симон мовчав. Звідки, справді, взяти грошей, та ще й стільки, та ще і зразу? Звичайно, напад на караван до чи від Еламітської затоки дав би, мабуть, більше. Але скільки часу треба б було, щоб такий напад приправити, та ще й із непевним вислідом! Мовчанка зависла в печері.
— Ну, добре, Симоне. Маємо кілька днів на роздум. За цей час щось прийде до голови. А тепер скажи, що робить наш Єгоханан. Відтоді як одійшов від нас — ти нічого не казав мені про нього! Що з ним?
Симон почав розказувати про Єгоханана. Про його життя й успіхи в харашімській дільниці. Говорив і нараз замовчав на півслові:
— Раббане! Я маю пораду! Ми маємо гроші!
— Ну? — здивовано запитався співрозмовець.
— Так, раббане! Ти знаєш храмового ґаона, старого фарисей-ського лиса Беназара? В нього є гроші!
— Знаю, Симоне. Ще краще, ніж ти. Це є один із тих перших в Ізраїлі, хто заслуговує нашого меча. І про його багатство знаю. Багато на нім сліз і проклять. Та як ти хочеш видобути з нього ті багатства, Симоне, коли в нього взимку студеної води не допросишся?
— Дуже просто, раббане! Ти чув про його знамениту збірку самоцвітів. Збірку, про яку всі знають в Єрусалимі. Збірку, яку він береже більше, ніж мати свого первородного. Цю збірку ми мусимо мати. А потім немає чого турбуватися грішми!
Вождь глянув уважно на Симона:
— Дуже добра рада, Симоне! Як дійшов до неї?
— Я говорив тобі про Єгоханана й пригадав нараз, як той оповідав мені про зустріч з Беназаром. Старий був затримав його на вулиці і за своїм звиком почав канючити поради, що має ще робити для більшого вдосконалення. А Єгоханан з пересердя порадив дідові роздати бідним улюблену збірку самоцвітів.
Вождь засміявся:
— А той Єгоханан вміє дошкульно жартувати! І дотепно. Уявляю собі пику старого! От була потіха! Ха-ха-ха! Але як ми до тієї збірки дістанемося?
— Над цим треба подумати, раббане. Він із нею не розлучається — це знаю напевно. Як виїжджає на літнисько — бере з собою, й у місті тримає, мабуть, у безпечному місці. Його дім має добрі мури, заґратовані вікна й міцні засуви та численну челядь. Важко буде це — правда! Але збірка варта того! За гроші від продажу, якщо вона така знаменита, як про неї кажуть, можна буде придбати не лише один запас зброї. Хлопців сміливих і відважних у нас не бракує, хоч тут потрібна не так відвага, як сприт. І думаю я цю річ довірити тепер Єгохананові.