У творі осмислюється філософія духу у процесі його становлення, що протистоїть руїні – спочатку ще не усвідомленій, а потім все глибшій – по мірі того, як упевненішою ставала хода римського легіонера по палестинській землі. Конкретизація змісту «руїна» виявлялася у насильницьки здійснюваному переписі населення, у спробах Ірода втриматися на троні будь-якою ціною – навіть шляхом знищення усіх немовлят, у знищенні міст, що намагалися чинити опір, проте найглибшою вона була у людських душах. Під впливом неволі ослаблювався інстинкт самозбереження, а постійні чвари підривали імунні сили поневоленого народу. Л. Мосендз, можливо, через відсутність необхідних матеріалів не показав у творі спалахи народного обурення і протесту, здебільшого зосередивши увагу на наслідках поразки: «кращі загинули, гірші зігнулися ще нижче», запанували зневіра і покора. Отже, звертається увага на зміни у свідомості поневолених, що зневірилися у появі Месії і тому змирилися зі своїм становищем.
Єрусалим поставав у творі як святе місто і як образ людської спільноти, що пов’язла у гріхах і тому потребувала духовного наставника, котрий би вивів її на справжній шлях. Місто, яке спочатку вразило Єгоханана величчю храмів, безліччю паломників, згодом сприймалося ним як місто облуди, як «хворе серце». Навіть учні при храмі, котрі мали б відчувати його святість, швидше нагадували робочих волів, що покірно виконують повинність, ніж слуг народу.
Історія життя Єгоханана – останнього пророка, котрий був свідком пришестя Месії, давала змогу Л. Мосендзові відгукнутися на все: на потреби часу, який вимагав розробки нової тактики, на поклик далекої України, що перебувала у мороці невідання, на міжеміґрантську гризню тощо. Єгоханан – активний персонаж, увесь час знаходиться у пошуку, у самостановленні. Молодший від Христа лише на шість місяців, він досить критично оцінює побачене. Справжньому пророку, на думку Л. Мосендза, притаманні винятковість, виключна саможертовність, підпорядкування особистого інтересам громади. Його поведінка – це свого роду проповідь, адже пророки, як стверджує О. Мень, – це, з одного боку, «люди, нерозривно зв’язані зі своїм народом і зі своєю епохою, в яку вони міцно вписані, і їх важко зрозуміти, якщо відокремити від історичного тла; і одночасно – це натхненні провісники Божі, чия проповідь іде безкінечно далі їх країни і їх часу»3 . Природа пророків подвійна: вони вбирають божественне і людське, у конкретиці невиразних буднів прагнуть до духовної досконалості і чистоти. Отже, вони – люди, покликані Богом, провісники Його волі, проте вони не можуть дорівнятися до Нього. Їхнє призначення – дослухатися до слова Божого і повідомляти його людям, тобто готувати їх до приходу Месії.
Історія створення роману та листування останніх років переконують у тому, що задуманий твір лишився недописаним. Посмертне видання частин «Батьки», «Вибранець», «Манівці» не вичерпує авторського задуму, адже герой так і не самовизначився, точніше, не розкрився у своїй конструктивній діяльності. Його манівці мали б уже скінчитися. Що ж до кінцівки третього розділу, то вона справді заслуговує на увагу: після участі в експропріації скарбу Беназара, яка призвела до смерті багатія, Єгоханан відвідує Хеврон (у тексті Геброн) і переконується, що з землею батьків його вже ніщо не пов’язує. Повернувшись до Єрусалиму, він не поспішає до зелотів, а шукає допомоги для хворого сина Закхії і змушує своєю наполегливістю і переконаністю зупинитися ессена, для котрого це означає звернутися до проблем нижчого за станом. «Ти посквернитися боїшся дихом уст нещасного, але забуваєш, що сказав Єдиний: милість давайте…» – наголошує він. Отже, кінцівка третього розділу готує читача до сприйняття нового періоду життя Єгоханана – його розходження з зелотами і зближення з ессенами, які прагнули врятувати ізраїльський народ від занепаду, морально оздоровити суспільство. Проте це так і лишилося у творчих планах письменника, котрий так і не встиг закінчити роман.
Літературність Л. Мосендза обумовлена тим, що він був людиною широкого діапазону, здатною вести діалог з європейськими інтелектуалами. Якщо епічні спроби Юрія Клена ще викликали сумнів щодо того, чи це проза прозаїка, чи проза поета, то твори Л. Мосендза відповідали «законам» епічних жанрів.