Жінка, що з глечиком збиралася йти по воду, обернулася із легким вигуком:
— Єгоханане! О, Єгоханане! Це ти! Привіт тобі ще раз у твоїй хаті від твоєї служниці Ганни. Мир із тобою! А я ж не пізнала тебе! Та й ніхто в місті не пізнав би, напевно, тебе. Безбородим юнаком залишив ти був Геброн. А тепер ти — муж! О, равві! — і в її голосі почув Єгоханан нути шанобливості. — Бо й чутки про тебе були тут пішли, що немає тебе в Єрусалимі, що ти подався до Єгипту, до багатої Александрії! Посилали навіть до тебе восени принагідного післанця, щоб ти з’явився до Геброну. Ах, я забудько! Пробач мені, равві. Балакаю, а ти чекаєш на воду! — І вона зникла за дверима.
Єгоханан знову почав розглядати хату. Так, усе було чуже. Не варто було й допитуватися чому. І ця, як вона зветься, Ганна, не згадує нічого про Елісебу. «Немає, немає…», – прошепотіли уста. Але стиск на горлі задушив останній шепіт. Вернулася й Ганна з водою, перекинула рушника через руку, принесла мидницю — Єгоханан пізнав їхню стару родинну мидницю — і наготовилася зливати воду. Студений струмок приємний холодив натруджені дорогою ноги, і з прохолодою для тіла вступала й до душі рівновага. Скінчив умивання і сів у кутку, слухаючи Ганниної балаканини. Опісля почав уже розпитувати й сам.
Так, Елісеба померла восени. Саме коли стояли найкращі осінні дні перед початком дощів. Ні, не хворіла, не мучилася. Легку смерть післав їй Господь. Знайшли були на леваді під смоковницею. Хто бачив її, казали, що не виглядала як померла. Була ніби у глибокому сні. Навіть, кажуть, усміхалася. Ні, перед смертю Ганна мало зустрічалася з Елісебою. Але, кажуть, що завжди ходила замислена, ніби навіть зажурена. Часом чули, що сама із собою розмовляла. Хто відвідував її? Ну, як звичайно Давидова Дебора та її Рут. Вони часто заходили до Елісеби, а вона до них. А Дебора здорова. Як у неї? Внуків двох уже має. Звичайно, Рутові. Такі здорові хлопці, любо поглянути. Аж Дебора при них помолоділа. Каже, що не бабою відчуває себе, а матір’ю. Чи чув, Єгоханан, коли таке? А як вона, Ганна, опинилася в цім домі? Ну, та ж равві мабуть пам’ятає гончаря Рудена, що мав халупу й піч, там долі, під Давидовими печерами. Коли Елісеби не стало — дім залишився порожній, ніхто не знав, де знаходиться він, Єгоханан. Сповіщали до Єрусалиму, але не знайшли його там. А тоді рада старших постановила дім винайняти, віддати за сніп і виорендувати леваду і виноградник. Усім цим керував ткач Небат. А тоді і приголосився її чоловік, Руден, до винайму цього дому. Від тих часів вони живуть тут із трьома дітьми. А гроші, що платять, знаходяться в молитовній скарбниці. Руден має десь усе закарбоване, скільки заплачено досі, а Небат також. А чи думає Єгоханан надалі залишатися в Геброні? І в її голосі він відчув турботливий знепокій.
Єгоханан слухав, відповідав і запитував, але одна думка не залишала його ввесь час: чужинець! Чужинець у власному місті і власному домі. Чужинець для поля і виноградника. Бо той лише їхній пан, хто прикладає до них піт свій і думки, як думав він ще сьогодні вранці. Але його праця і думки не тут. Немає матері — немає нічого, що лучило б його із Геброном. Може, б це була Рут? Ні, не мав правди Озій, коли намовляв його вертатися до Геброну, до рідної ріллі. Рідне місто й рілля для нього не лише тут, але всюди, де живе Ізраїль. Немає матері, немає Елісеби. Вона одна ще, мабуть, могла б прив’язати його до рідного міста! Ні, Ганно, він не думає залишатися в Геброні.
З тону дальшої Ганниної балачки відчув Єгоханан, яку полегшу справили їй ці Єгохананові слова, як бадьоріше почала вона крутитися по хаті, приготовляючи вечерю. А за хвилину затупотіли дитячі ноги, хата наповнилася дитячим вереском і м’язистий Руден вернувся додому від своєї печі і кружала. Він привітливо поздоровив Єгоханана і, довідавшись від Ганни, кого має перед собою, просив гостя бути паном у власному домі. Він бо, равві, робить їм честь своїми відвідинами, а вони лише його слуги, повсякчасно готові до послуг. І крізь чемність звичайних гостинних висловів Єгохананові відчувалася одвічна, така добре вже в Єрусалимі пізнана, пошана того, хто не має, до того, хто має.
Мабуть, через дітей рознеслася вістка про Єгохананів прихід по цілому Геброні. Бо за якийсь час почалися обережні й зацікавлені відвідини жінок. Забігали, ніби позичати чогось, зойкали, наче від несподіванки, пізнаючи Єгоханана, низенько вклонялися, називали “равві”, трохи лементували, згадуючи Елісебу. І відходили, вступаючи місце іншим. Прийшла й Рут. Спочатку Єгоханан не пізнав її. Де була та струнка дівчина, що, по коліна у протканій сонцем воді ставочка, співала пісеньку про кохання? Це вже була достойна мати й господиня. І Єгоханан відчув ще сильніше, що немає йому місця в Геброні. А Рут уклонилася йому, як і всі інші жінки, так само назвала равві, вітала від старої Дебори і запрошувала до їхнього дому. Єгоханан дякував. Він прийде, обов’язково прийде. Але завтра, коли спочине трохи з дороги. Родина чесного Рудена буде вже сьогодні турбуватися про нього. Прийде!..