— Правда, ти назорей. Нічого не потребуєш. Але ж і найправедніші в Єрусалимі не цураються дібр земних!
***
У Закхієвій родині сталося нещастя: захворів найменший десятилітній унук Елій. Траплялося часто, що серед ночі чув Єгоханан прудкий кашель дитини. Шамотіння внизу, босі кроки Міріам, що метушилися по хаті, й цей неперестанний, важкий, що здавалося, розірве маленькі груди, кашель. Єгоханан спинявся часом увечері коло його ліжка в куті кімнати. Він брав його гарячу руку, дивився в блискучі очі, де плигало світло чадливої лампадки, говорив кілька веселих слів. Хлопчик пробував посміхатися, але усмішка лише перекривлювала безкровні уста, а в блискучих очах чаїлася суворість. І Єгоханан ніяковів і замовкав. Щось було в тій передчасній суворості з останнього погляду старого Давида на гебронській межі і суворого, застиглого зору Беназара на підлозі його кімнати. Мати лементувала:
— Поглянь, Єгоханане, на нього, втіху мою! Як схуд, як змінився він! Бувало цілими днями пустував на вулиці, тепер лише лежить і кашляє. Бувало лише «мамо, їсти!» чула я від нього — тепер навіть на мід не дивиться. І все з того часу, як нам так зле було, коли Закхій мусів залишити працю. Що буду робити з ним, моїм мизинчиком! Ну, скажи, скажи мамі, що б ти хотів, моє зернятко!
Вона вклякала перед постіллю, підкладала під дитячу спину свої так само худі руки, а Елій посміхався до неї змудрілою від хвороби посмішкою:
— Нічого мені не треба, мамцю! Мені й так добре!
Єгоханан звернувся до старого, що здаля дивився на них, розгребуючи бороду:
— Треба закликати лікаря, чесний Закхіє.
— Два рази вже ми кликали вченого рофе, що є наставлений для нашої дільниці.
— Ну й що?
— Перший раз він не прийшов, другого разу прислав свого умана, помічника-костоправа.
— А чому не прийшов сам? Таж рофе на те наставлений, щоб було кого покликати до хворого.
— Ти добре знаєш, Єгоханане, що й рофе дурно не ходить до хворих. Хто заплатить добре — того добре й лікує. Міріам дала йому лише два аси, й він порадив лише натерти груди часником. За два аси лікар не ходить до хворого, Єгоханане!
Закхій говорив спокійно, наче збайдужіло, і Єгохананові підступила до горла гіркість. Старий мав правду. За два аси можна було лише купити три-чотири шпаки на торговищі. Вчений рофе не буде собі студити рота задля людей, що не мають більше. Зрештою одним амгаарецом більше або менше — що на тому! Це не книжник або багатій-садукей, що не вірить у майбутнє життя й за всяку ціну чіпляється за земне. Лише вони можуть купити коштовні масті, чудодійні наливки, на меду роблені ліки. І хіба не краще бідному відійти з цієї долини сліз, відійти чим скорше, щоб у майбутньому житті втішатися з прекрасних, здійснених мрій про Авраамове лоно. Там є місце для всіх бідаків, всіх мугирів палестинської землі! Пощо ж ученому рофові намагатися позбавити їх цього блаженства!... О, Єгоханан знав цих лікарів і їхні практики. Ще в Геброні говорили так про їхнього рофе, достойного Бенакима. Наскільки ж єрусалимські лікарі вченіші від гебронських і безсердечніші! І гіркість вулиці бляшаників переповнювали його істоту.
— А що казав уман?
— Що розуміється на хворобах молодий костоправ? — відповів запитом на запит Закхій. —Він порадив дати на груди і плечі плястри з гірчиці, взяв два аси і пішов геть. За два аси і я можу бути таким лікарем.
— Але ж щось треба робити, Закхіє. Дитина дійсно хвора.
— І я знаю, що треба робити щось. Але що і як? Грошей ми не маємо, робити нічого не можемо.
— Значить... Елій помре?
Єгоханан зусиллям витиснув із себе це слово. Йому було шкода цієї, ще недавно такої веселої дитини, що він їй радо приносив блискучі обрізки бляхи для дитячих забав. Він бачив, як похнюпився від його слів старий, що, мабуть, любив свого найменшого внука ще більше, ніж матір:
— Ще одну надію маю я, Єгоханане. Покликати асаїна. Якщо він не поможе — ніхто не поможе.
— Асаїна? Хто це?
— Так вони звуть себе, по-стародавньому. Ми їх звемо есеями. Або ще божими людьми.
— Ах, есеї!