— Боже мій. Тільки бути спокійною, — пронеслася думка, — це, мабуть, помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.
— Я вам кажу, — знову пролунав дерев’яний голос, — що ви, товаришко, або вимиєте підлогу, або... я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стільки грошей, щоб розкидати їх направо й наліво. Кажу вам востаннє: підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.
Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись далеко відривається від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відірвалася й покотилася далеко по недокурках і гарбузовому насінню.
Кинутися на коліна під поглядами завканца й сторожа і шкребти, дряпати що є сили цю брудну вонючу підлогу? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузитися цілий вечір, та й добре не змиє. Зробити їм цю приємність? Цей театр?
Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно й цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики й мапи на грудях завканца й, як крізь сон, долетіли його слова:
— Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене послухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенню.
— Аякже, і під столом треба, і під лавками, — швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. Цілим виразом свого обличчя він хотів продемонструвати, що й його нерви ні однієї хвилини більше не можуть витримати цієї атмосфери.
Ніна подивилась на ці два такі різні й однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчіркою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.
— Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі, — крикнула вона й вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташі.
Сонце по-старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху у весняному повітрі. Ні. Це просто був порох, який давно було б змити.
На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива, стала перед очима мати, як живий, став весь тяжкий завтрашній день, без отримання їжі й одягу.
Але раптом в душі щось сіпнуло й розпач зник, як хворий вирваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пекуча, незнана до того часу хвиля ненависті. І замість жалісних — вирвалися слова спокійні й жорстокі.
— Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розумієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з виглядом мучениці, то, може б, він стерпів мене. Бо я ж мушу бути для нього “жертвою революції’ й ні до чого непридатним продуктом “гнилої інтелігенції’. Але коли цей “продукт” радісно ганяє по місту з повістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.
Краще буду маківники продавати, на городах працювати, і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.
На слідуючий день на місці Ніни працювала інша — родичка завканца.
Підлогу вимив сторож. Мануфактуру й пайок за цілий місяць одержала нова працівниця.
Галина Мазуренко
(1901-2000)
Галина Мазуренко (Боголюбова) народилася 1901 р. в Петербурзі, середню освіту закінчила у Катеринославі (1919). У період національно-визвольної боротьби воювала в армії Української Народної Республіки, за бойові заслуги була нагороджена залізним хрестом. Після поразки УНР навчалася в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Перша збірка «Акварел» вийшла 1926 р. у Празі, згодом там же вийшли «Стежка» (І939), «Вогні» й «Снігоцвіти» (обидві 1941).
Після Другої світової війни переїхала до Лондона, працювала у студії-ательє, потім коледжі при Лондонському університеті. У 1992 р. стала членом Спілки письменників України. Померла 2000 р. у Лондоні. Там вийшли її збірки: «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Зелена ящірка» (1971), «Скит поетів» (1971), поема «Золота корона» (1972), «Північ на вулиці» (1980).