Суд встановив, що фізичні умови тримання заявника в Дебальцевському ізоляторі тимчасового тримання були принижуючими гідність поводженням; заявник був позбавлений захисника після затримання і саме в той період він надав зізнавальні покази у вчиненні тяжкого злочину, таким чином захистові заявника була завдана непоправна шкода з самого початку судового розгляду, а державні органи ніяк не відреагували на цю процесуальну помилку, наприклад, виключенням цих показів із доказової бази для засудження заявника; клопотання заявника від 10 січня 2002 року про звільнення його з-під варти було розглянуте лише 11 квітня 2002 року, що не відповідає вимогам невідкладного розгляду; українському законодавству не вистачає точності в питанні надання побачень обвинуваченому із членами його сім’ї в слідчому ізоляторі до винесення вироку, за таких умов Суд не може визнати, що втручання в право на повагу до сімейного життя заявника була «передбачена законом»; заявник утримувався в неналежних умовах під вартою в Дебальцевському ІТТ та поза межами розумного строку, заявник не мав правової допомоги на початковому етапі розслідування і мало місце обмеження спілкування з його адвокатом в ході слухань, відсутність побачень з родичами під час слідства і суду, а також відсутність засобів правового захисту щодо скарг на умови його утримання під вартою і відсутність побачень з родичами; у заявника були відсутні ефективні та доступні заходи правового захисту в національному законодавстві щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою.
Представник заявника в Суді: адвокат Андрій Крістенко.
Суд визнав порушення статті 3, статті 5 § 4, статті 6 §§ 1 та 3 (с), статті 8, статті 13 Конвенції.
Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: п. п. 7, 23, Інструкції Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратура, Верховного суду і Служби безпеки «Про порядок конвоювання обвинувачених або засуджених в, з або в судах на вимогу судових властей» від 16 жовтня 1996 року, стаття 12 (1) Закону України «Про попереднє ув’язнення», статті 162, 345 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року.
Основні тези:
«Суд вже неодноразово підкреслював, що справи, що стосуються заяв про неналежні умови утримання під вартою, не підлягають суворому принципом affirmanti incumbitprobatio (той, хто щось стверджує, повинен довести це твердження), оскільки в таких випадках тільки держава — відповідач має доступ до інформації, здатної підтвердити або спростувати ці твердження. Звідси випливає, що, після того, як Суд повідомляє уряд про скаргу заявника, на Уряд покладається завдання збору та підготовки відповідних документів. Якщо воно не представить переконливих доказів щодо матеріальних умов утримання під вартою, це може привести до висновку про обґрунтованість тверджень заявника» (§ 55)
«Суд повторює, що стаття 5 § 4 Конвенції дає заарештованій чи затриманій особі право на розгляд процесуальних і матеріальних умов, необхідних для «законності», в термінах Конвенції, позбавлення його волі. Це означає, що до суду з відповідною юрисдикцією повинен розглянути не тільки дотримання процесуальних вимог національного права, а й обґрунтованість підозр, що лежать в основі арешту, а також законність мети, переслідуваної арештом і подальшим утриманням під вартою» (§ 77)