11) рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 серпня 2014 року, справа № 11 сс/796/1352/2014, судді: Боголюбська Л. Б., Бєлан Н. О. та Дзюбін В. В.
Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40189656
Теза із рішення: «.Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 04 березня 2010 року в справі «Шалімов проти України» та в рішенні від 20 грудня 2012 року в справі «Титаренко проти України» визнав порушенням статті 8 Конвенції ненадання особі, яка тримається під вартою, побачення з родичами, та зазначив, що відповідно до положень ч. 1 статті 12 Закону України «Про попереднє ув'язнення» дозвіл на побачення з родичами може бути наданий слідчим або суддею, але ці положення не зазначають з достатньою чіткістю межі та спосіб здійснення дискреційних повноважень, наданих органам державної влади щодо обмеження спілкування осіб, що тримаються під вартою, з їхніми сім'ями. Вищезазначені положення не вимагають від цих органів наведення будь-якого обґрунтування їхнім дискреційним рішенням та навіть ухвалення формальних рішень, які можна було б оскаржити, а отже вони не містять будь-яких гарантій проти свавілля та зловживання. Суд вважав, що за таких обставин не можна стверджувати, що втручання в право на повагу до сімейного життя особи, що тримається під вартою, було здійснено «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції…»
12) рішення Апеляційного суду Донецької області від 09 липня 2015 року, справа № 11-сс/775/63/2015, судді: Савкова С. В., Шика В. В. та Музикант С. Л.
Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/46955358
Теза із рішення: «.питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватись в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення та належно задокументованих фактів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про звільнення з-під варти…»
Свобода зібрань та об'єднань
Вєренцов проти України, № 20372/11, 11 квітня 2013 року
Фактичні обставини справи: 17 серпня 2003 року заявник від імені місцевої громадської організації «Вартові закону» повідомив міського голову про свій намір щовівторка пікетувати з 10.30 до 13.00 приміщення прокуратури Львівської області в період з 17 серпня 2010 року по 1 січня 2011 року. Метою пікетування було привернути увагу до корупції в органах прокуратури. 5 жовтня виконавчий комітет міської ради звернувся з позовом про заборону пікетування до Львівського окружного адміністративного суду. У вівторок 2 жовтня заявник повідомив міську раду та розпочав мирне пікетування. Працівники міліції намагалися затримати заявника, але побачивши, що ведеться відеозйомка, відпустили. 13 жовтня позов міської ради було задоволено та заявникові заборонили з 17 жовтня проводити пікетування. Рішення було оскаржене. Того ж дня заявника викликали до міліції та звинуватили в адміністративних правопорушеннях: злісній непокорі працівникам міліції та порушенні порядку та організації проведення пікетування. Заявника утримували в камері без їжі до 15.00 наступного дня. Перед тим, як привезти заявника до суду, міліціонери склали новий адміністративний протокол: злісна непокора законним вимогам працівників міліції та порушення порядку організації й проведення пікетування. Заявникові не надали можливості ознайомитися із матеріалами справи. Під час судового розгляду він клопотав про забезпечення йому юридичного представництва, однак суд відмовив у зв’язку з тим, що він є правозахисником, тому може захищати себе сам. Суд визнав заявника винуватим, призначивши стягнення у вигляді трьох діб адміністративного арешту. 18 жовтня о 18.00 заявника звільнили з-під варти. Заявник одразу оскаржив постанову суду про заборону пікетування, посилаючись на статтю 39 Конституції України, яка дозволяє проведення пікетування після сповіщення влади і будь-які обмеження цього права можуть бути встановлені лише судом. Апеляційний суд відхилив скаргу заявника.
Суд встановив, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було передбачено законом; за відсутності чіткого та передбачуваного законодавства, що визначає правила проведення мирних демонстрацій, немає потреби окремо розглядати, чи можна вважати накази працівників міліції законними та передбачуваними; відмова в задоволенні клопотання заявника про юридичне представництво є незаконною та свавільною і подальше представництво його у апеляційній інстанції не могло виправити ситуації, так як на той момент він уже відбув весь строк адміністративного арешту; національні суди проігнорували доводи заявника в його скаргах, зазначивши лише, що вони спростовуються незазначеними матеріалами справи та сукупністю доказів у справі;