Безпечним відступом від неочікуваних ситуацій в ході спілкування з таким інопланетянином на сучасному етапі є Закон України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року. На підставі цього закону були внесені численні зміни в національні кодекси та інші нормативно-правові документи, що уже успішно працюють. Однак, думаю, що це перехідні закони і вони стануть за декілька років непотрібними, так як використання судових прецедентів буде щоденною звичною справою, що переформує українську правову систему. І такі улюблені американські фільми про суди присяжних та юристів, що вишукують у тисячі рішень схожі випадки та одним влучним прикладом перемагають у справі — це буде наша реальність із притаманним лише нам певними особливостями, що потрібно ще створити, тобто самоідентифікувати себе в новому для нас правовому просторі, відмінному від радянського.
Попри те, що наша правова система тягне за собою багаж жорсткого права в інтересах держави, останніми роками вона настільки змінилася, що тепер є змішаною структурою жорсткого та м’якого права, в якому людина починає займати першочергове місце, а отже і її права та свободи. У нас зараз час, коли ми можемо створити щось нове, перейти на інший цивілізаційний виток розвитку або бути відкинуті у світ таліону, де панує лише дух помсти. У другому випадку ми приреченні на самознищення. В Україні на практиці діють сьогодні не лише імперативні приписи законодавця, але й національні та міжнародні правові принципи. Тому можливо нам вдасться переламати крах мало рухливої позитивістської системи природним бажанням людини до життя, повноцінного, щасливого життя. На мою думку, саме природному праву Європейського суду з прав людини ми зможемо завдячувати прогресивним змінам у нашій державі, якщо вони настануть. Адже його філософія уплелася настільки тісно у нашу юриспруденцію, що ми з кожним днем все більше схиляємося до гнучкого «живого» права. Багатогранність життя потребує більш майстерного механізму врегулювання ніж одне лише законодавство, і право, прецедентне право, є саме таким. І коли ми побачимо усміхненого інопланетянина, що протягує нам доречно руку допомоги, можна сміливо занурюватися у світ судових рішень та творити таке рішення, що буде не лише вирішенням конкретної справи, а взірцем для інших суддів. Суддя може власноруч створити таку систему права, яку він уявляє. Так, суддя може сам творити право, несучи світло прав людини у віки!
Поки судді з обережністю та острахом дивляться на прецеденти, незвіданий інопланетний світ лякає та манить водночас. Практика застосування національними судами рішень Європейського суду з прав людини різноманітна: від повного ігнорування до вдалого використання у своїй роботі. Так як неможливо накреслити чіткої межі між світлом та темрявою, злом та добром, так неможливо виділити чітко «+» та «-» цього застосування в цілому. Спробую все ж штучно провести межу та показати це в рамках результатів дослідження «Precedent UA — 2015», що було проведено Українською Гельсінською спілкою з прав людини, тобто навести узагальнюючі спостереження на основі вивчених 853 162 рішень:
Кількість мінусів поки переважила плюси, але наявність предмету дослідження надихає на нові пошуки та вивчення судової практики. Це перше дослідження такого характеру. Та навіть ті деякі позитивні моменти, що названі вище, привносять надію у роботу в цьому напрямку, адже одне тільки речення: «Створення судової практики, яка виходить за межі, визначені національним законодавством», — містить під собою десятки вдалих національних судових рішень, десятки доль людей.
Наведу один із багатьох яскравих прикладів вдалого застосування практики Європейського суду з прав людини українськими суддями нарівні із національним законодавством, що були відмічені юристами Центру стратегічних справ УГСПЛ в ході вищеназваного дослідження: