ми діди й чоловіки, вернувшись із поля — бо тут усе були хлібороби,— й довго балакали: віддихаючи в холодку, міркували про інглізів та великого пророка, оповідали всякі чудасії. Вони не боялися, що інглізи йдуть на них — звістки про святого Магді втішали їх, підкріпляли, дух в них розпалювали; вони раді були все знести, все потерпіти від інглізів для свого пророка, для свого царства. Чудно було б почути цих тихих селян-хліборобів, що увесь свій вік, здається, нічого не бажали, окрім щоб хліб добре уродив; що нікого не ненавиділи, окрім яких-небудь польових шкідників. А тепер міркували про довічне правовірне царство, збиралися вмирати для якогось Магді, від якихось інглізів. Думка про те, щоб піддатись ворогам, і на хвилину не залазила їм в голову... Не в одного дядька заниє серце, як гляне він на дітей, що ганяють курей по дорозі, на рідні низенькі хатки і повітки, як подумає, що все оце загине задля того пророка,— але дядько перемагає себе й мовчки слухає, що міркує сільська рада.
З вечора у вівторок, як заходило сонце, зібралися селяни у свою бідну, невеличку ме-четку й слухали тих молитов, що лопотів старий, беззубий мулла, завзятий рибалка. І він, і вони мало що розуміли в тих молитвах, але слухали пильно, богобоязливо, сподіваючись завтра погинути за свого пророка й побачити всі ті райські чуда й втіхи, про які їм розказувано стільки. Світло ліхтарні блищало, освічуючи обсмалені лиця хліборобів, зняті догори зашкорупілі руки... Очі світились вірою, страх сховався кудись на самий низ душі. У той час усе село вмерло б і не поворухнулось.
Усю ніч в селі не лягали спати. Щоб не дісталась ворогам худоба, постановили вигнати її у степ річкою, бо з інших боків скрізь стояли вороги. Воли, коні, корови помалу, з нехіттю виходили, дивуючись, що це їх так рано виганяють. І напитись не дав їм араб, що виганяв їх, а погнав річкою за село, де береги розлягались і можна було вийти на степ. Але худоба не йшла, довго гукав на неї араб, довго, не слухаючи його, стояла вона,— нарешті побігла на берег. Арабові здалося, що його віл зупинився над річкою і востаннє глянув на свого хазяїна; очі в нього дивилися так розумно, немов то людина була. Араб подивився услід худобі й мовчки втер сльозу на своєму зморщеному, сонцем попеченому лиці. Шкода йому стало хазяйства, паші, де щороку вивертав він гострим ралом вогкий, чорний, пахучий грунт... Він, поспішаючи, вернувсь на село.
Там усі готовилися до бою. Рушниць на все село було тільки дві, з кремінцями, з підставками і з перехрестями, щоб їх ставити; два дядьки, що ходили колись гайдамачити в степ, взяли ті рушниці, а решта — хто що попав: той шаблюку, той дрючка, а той — лук із стрілами.
Та не гірш цього клопотались і англійці. Це, як сказано, мала бути перша битва для них, і всі готувались до неї. Капітан Годж видав диспозицію дуже стратегічну, немов збирались брати Париж або Берлін. Розставили кругом вартових, чистили зброю, згадували рідних і милих, не спав ніхто. Капітан з поручиками сидів за північ, оповідання про війну, про битви з індійцями, зулусами, бурами йшли без кінця, й під їх впливом оповідачам здавалося, що вони вже старі вояки — що то вони бились і з індійцями, і з сіпаями, і з усякими страхами. Поручики вже бачили себе генералами.
Другого дня ще не світало, а все давно прибралось. Джугур стояв над невеличкою річкою, серед безкрайого степу. Зелені купи дерев, жовті поля, лани, гаї виразно ясувалися серед рудого степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур'яну, сухі, сірі, густо запорошені. Глиняні береги річки йшли згористо, обросли лататтям, густою травою; кущі похилили своє гілля, купаючи в прозорчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте. Берегом, поміж зелених садків, під широким листям пальм та бананів, немов під зеленими наметами, виглядали солом'яні покрівлі маленьких хаток, межи хатками — городи, а далі — широкі лани й паші, то ясно-зелені, то темні, то жовто-золоті. На селі, було, рідко кого побачиш вдень — там пусто й тихо, зате на річці — там цілісінький день полощуться, було, діти, стоїть череда, коні, воли, верблюди ховаються від африканської спеки; у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилося ревіння худоби, дитячий крик, булькання і гомін хвиль та щебетання пташок, що живуть та виводяться без ліку в густому похилому гіллі.