Все це не помагало нічого.
На всі такі' міркування княжич відповідав вивченими тирадами про марність цього світу і про все, що жде чоловіка за гробом. І треба признати, що ці його відомості про те, що діється з душею умерлого зараз по смерті, в день третій, дев'ятий і сороковий, що робить вона і де пробуває пізніше, які утіхи мають душі праведні і як мучаться душі грішних і за які гріхи,— ці відомості своєю докладністю й багатством деталей забивали неясні й дужі загальні поняття, які княжна могла зачерпнути від своїх близьких, що стояли на грунті старої віри.
Перекази про мандрування душі, її потреби і появи близьким, які пробувала вона використати, виглядали як невиразні контури хмар, які тільки нагадують щось і міняються, перше ніж попробуєш докладніше вислідити їх малюнок. Вони не могли витримати ніякої конкуренції з рішучими, категоричними рішеннями, перенятими від попа Микити і з пов-ною мірою проголошуваними княжичем. Так само й загальні та нехитрі накази старої моралі не могли мірятися з божими заповідями й науками, точними, деталічними, імперативними, загостреними карами і нагородами, які рецитував він. Старі боги не промовляли так до людей, а лишали їм жити своїм розумом...
Так само не помагали докори, благання, пестощі.
Навпаки, княжна побачила з жалем і гнівом, що її приятель починає відтягатися від цих розмов, зі страхом і відразою тікає від її невинних ласк, немов від чогось страшного, погибельного, грішного і нечистого. З тим провидінням, яке дає любов, вона скоро відгадала чужу і дику для неї психологію, що лежала під цим страхом і відразою. Уяву княжича, перед тим ясну і чисту, аскетичні оповідання наповнили тривожними гадками і страхами про принадність жіночу, і він викликав їх в собі власне своїм бажанням їх уникнути.
До того ж у його становищі приязнь і любов до своєї товаришки дитячих літ була майже
одинока річ, котру він міг пожертвувати й зложити на олтар аскетичного самовідречення. З безоглядністю молодості і завзяттям прозеліта він спішив спалити на цим жертвеннику одиноку приязнь, яка освітлювала йому дотеперішнє життя, щоб усім серцем належати новій улюблениці — «прекрасній пустелі».
Княжну глибоко ображала така легковажність, таке відношення. Але інстинкт жінки-опікунки брав перемогу над цим почуттям образи, і душу її обіймало гаряче бажання вирвати приятеля з-під влади тих злих чарів, що оплутали його. Звільнити від тих темних духів, що загрожували не тільки відняти його від неї, але і йому самому затьмарити світ життя, відібрати світлу радість, всі втіхи і вкинути в темну безодню вічного страху перед божими наказами і карами, перед можливістю провини і непростимого гріха.
І вона поборювала в собі почуття жалю й обурення, що підіймалися в ній. Давила в собі гнівні слова і пробувала знову ласкавими словами заспокоїти його. Виявляла цікавість до його улюблених ідей і навіть нехитро лукавила, щоб приспати його насторожену підозріливість; заявляла своє співчуття тим гадкам, які він висловлював, своє заінтересування тими історіями, які він оповідав. Просила його щось оповісти з своїх улюблених історій про царевича Йоасафа або про старих пустельників і нових подвижників, що об'явилися в Києві на Дніпрових горах, в старих тамошніх печерах.
І от княжна стоїть на цих хорах із збентеженою душею, придивляючись до фігури цього благовіщенського ангела, що і їй, як мені, своєю ясною молодечою ніжністю нагадує стать смоленського княжича.
Його нема вже долі між княжим двором — навіть у великі свята він не приходить до своїх опікунів. Півтора року тому він пішов до св. Димитрія, просячи старого ігумена Варлаама прийняти його в послух, і той прийняв його. Молодий княжич із запалом віддався сповнюванню служб, які йому поручалися. Чим грубіші, тяжчі, невідповідні для його високого роду вони здавалися, з тим більшим завзяттям він їх сповняв і сильно випрошував у ігумена і старця, котрому його поручено, роботи найбільш прикрі й обридливі.
Він слугував в монастирській келарні й пекарні, замітав подвір'я, чистив стайню, брався пасти монастирську худобу. І йому робило це особливу втіху, коли інші монастирські служки, серед котрих були смерди й холопи, люди, записані монастиреві боярами й князями, або такі, що йшли в монастир на легке життя,— брали його на глум, висміювали, зачіпалися з ним і навіть побивали. Гостру радість, яка його при тім обіймала, він стримував тільки думкою, що, може, він своєю гордістю й пихою підвів їх на гріх лайки і бійки і таким чином немов спасає свою душу їх коштом.