Старий тупнув знов, і ці піші лави почали відсуватися вправо і вліво, а в опорожнену просторінь почала вливатись кіннота. Браво вилітало козацтво і, стримуючи розігнаних коней, рівнялося в ряди.
Замаячили ріжнокольорові значки. Довбиші вдарили в тулумбаси, і в такт їм засурмили сурмачі.
Старий тупнув ще раз, і кіннота відійшла також на боки, а земля застогнала під вагою тяжкого обозу.
Малорослі, але сильні конята тягли зашнуровані, запнуті воловими шкірами ковані вози з порохом і кулями. Тяжко рипіли великі колеса козацьких гармат. Гармаші із запаленими гнотами стали при гарматах.
Старий махнув рукою, і за хвилю ревнув стоголосий постріл гарматний.
Я стрепенувсь — і прокинувсь. Над стіжком, під котрим я задрімав, повисла низька, тяжка сиза хмара. В горах завмирав гуркіт грому, і перші великі краплі дощу почали падати.
ВИХРЕСТ ОЛЕКСАНДЕР
оли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий Київською комісією серед десятків шаблонових документів, у котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися ріжні учасники розрухів,— увагу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів, списаний в
Лубенськім магістраті, засуд розбійника єв-рея-вихреста Олександра.
З нескладного сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики приписаної «Порядком» міських судів процедури — блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі й освітила все — і понуру обстанову лютого середньовічного права, перехованого в старій, задушливій атмосфері міського життя цих часів упадку. І всю оцю тяжку безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648-го року, не здужавши вирвати українського життя з суперечностей й аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів-месників і неутолимою ненавистю всієї підвладної маси, схвильованої повстанням. І всіх цих нещасних, захоплених, вирваних зі звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площі бандитства серед загального розпаду життя — пропащих людей і в роді братів-вихресгів.
Можливо, щільно тримаючись протоколу і тільки збираючи докупи, очищуючи і порядкуючи його кашлаве, безладне оповідання, я переказую оцю історію.
Коли в грудні 1648-го року гетьман Богдан Хмельницький пішов з-під Замостя на Україну і війну вважали скінченою,— ріжні утікачі, поляки й євреї, що повтікали до Польщі, стали повертатися на свої попелища. Між ними й орендар Маєр з Базалії зі своєю сім'єю поспішив до свого волинського містечка, хо-тячи довідатися, що діється з його господарством і орендою.
Діставшись по всяких пригодах до Базалії, пристали вони в господі єврея Мошка, де мешкав їх фірман, з котрим вони приїхали, й пішли обходити давніх знайомих. Вість про приїзд з Польщі багатого орендаря, що, певно, привіз із собою великі гроші, пішла по містечку — хвилювала ріжний неприкаяний люд, вибитий з колії останніми розрухами.
Коли орендарі вернулися з вечері, на яку був запросив їх знайомий міщанин, вони довідалися, що до них приходив до Мошкової господи єврей-вихрест Олександер з кількома товаришами, питалися їх фірмана про Маєра і сім'ю його і про «наші гроші жидівські» — як оповідав потім Маєрові зять.
Фірман не хотів їм багато оповідати, тоді вони почали його бити, мучити, щоби видушити з нього відомості. Довідавшись, скільки вдалось, пішли собі. Коли євреї вернулися з вечері, фірман їм це все оповів.
Євреї зміркували, чим воно пахне, але лишилися там же на ніч, тільки взялися за всякі способи, щоби оборонитися від нічного нападу. Вони міцно замкнули двері у своїй хаті і попросили господаря, що мешкав у тім будинку, аби він позамикав добре двері і вікна в сінях; жінка господаря була тоді хвора по породіллі, і він її перепровадив до сіней і був там коло неї.
Бувши певні, що сіни добре замкнені, жиди поклалися спати.
Але господар був у змові з компанією Олександра. Коли євреї поснули, він відчинив сіни Олександрові і його товаришам. Олександер з братом-вихрестом Яцком-кравцем, Панасом-броварником і Яцком Тягликом вдерлися до господи, де ночували євреї,— й стали їх бити.
Олександер кинувся насамперед на Маєро-вого зятя і вдарив його рогатиною по плечах так, що рогатина злетіла з дрючка, потім кинулися вони на старого Маєра і почали його страшити і бити, добиваючись від нього грошей.