Так ото, кажу, ми в його десятку були. Засядемо в шанцях, тільки носи з-поза них, як щупак з води, повисуваємо. Гомонимо собі стиха, і старий часом слово докине. Або й мовчки сидимо та з рушниці собі міряємо на дерево сусіднє або на птаха якогось. У мене тоді була яничарочка лепська! Батько покійник, нехай царствує, з-під Хотина приніс. А як в 38-ім році під Потоцького йшов, не взяв з собою її, лишив матері. «Се Іванові»,— каже, мені б то значить. Пожалкував яничарочки, та й справді не вернувся тоді з походу. Мати її в коморі ховали і не давали до рук узяти,— аж як у військо виправляли, поблагословили і ту яничарку дали. «Носи,— каже,— батьківську
пам'ятку, та батьківської слави пильнуй — піднеси, а не понизь». Нехай царствує покійниця!
Так ото, бувало, як висидимо до вечора, то так бувало радісно подумаєш: «Ну, це ми один день панові гетьманові причинили». А ніч простережеш, світ побачиш і тішишся: ну, ще до Нового року одним днем ближче стало. Хоч ніби й не наша то заслуга, що ляхи не приступають, а все радість, що війську нашому по-лекша. Бо пан гетьман, прочувши, що вже військо польське наступає, виступили спішно,
7 Себто в 1638.
а полки — котрі прийшли, а котрі тільки-що прибували.
Так ми раділи, як на святах,— хоч як було нам гірко. Гарячої страви й не нюхали. Огня запалити не можна було. Декому й пальці по-задубіли, й носи та вуха попропадали. Гризли сухарці та снігом закушували. Завівало нас сніжком не раз добре, а гріла нас, вибачайте за слово, тільки кузка козацька. Тій було добре! Як не стерегли, то спали в повалку, не розбираючись, в чім було.
У нашого отамана була в торбі сорочка біла. І помітили ми, що він кожного дня, як устане зо сну, все достане її з торби, погляне, погляне, в руках повертить, та й назад положить. Ото й міркували, що отаманове серце ще ворога не чує, не каже білу сорочку на смерть убирати — то й нам було спокійніше: либонь, сьогодні ще ляхів не буде.
«Диви,— кажу я Терешкові,— ще ми на вулиці з дівчатами погуляємо».
А ми з Терешком були ще парубки. Мені було двадцять п'ять, а Терешкові двадцять чотири. Тільки що я був вільний козак — куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче. А Терешко з Мотрею Запотічною хліб святий уже обміняли, й мало бути весілля оце саме у мясоїд. Ех, хороша була дівчина, боже мій! То я вже й не згадую, а як тільки подумаю за нього, то мене наче кліщами за серце стисне. А він, неборак, ані писне.
Так ото минуло чотири дні. Прийшли Ма-ланки, під Новий рік. Сиділи ми в передущих шанцях, і вже почало добре темніти. Гаврило Суховієнко й каже:
«Ну, братця, діло ми своє сповнили, на Новий рік гетьман ляхів не побачить».
«Можна тепер і до обозу,— Корній жартує,— кулешику гаряченького похлебтати...»
«Ну, це діло інше! Як не звелить гетьман, посидимо тут і до Петрівок,— Гаврило відказує.— А тільки тепер щоб і поткнулися ляхи, то до гетьмана на Новий Рік не доступлять...»
Так гомонимо, а отаман як кишне, щоб мовчати. Затихли, нічичирк — на нього дивимось. Просиділи так довгенько.
«Тягни»,— як не скрикне раптом.
А в нас такий знак був, як вороги наступатимуть: був мотузок від шанців до шанців, і треба було тягнути доки стане,— добіжить, значить, до діри колодка, що до мотузка прив'язана, а тоді почнуть звідти назад тягнути: значить, уже покмігили там, і далі знак подадуть.
Як отаман крикнув, ми всі так на рівні ноги й посхопились. От тобі й Новий Рік!
Гаврило тягне, котрі ближче — помагають. Став мотуз, потім назад потягнули.
Ну, тепер піде тривога по цілому полку, по цілому війську... Тільки щоб не дурно!
Посідали, слухаємо: справді, тупотять коні, підковані, багато. А не видно було нічого — стемніло, та й мрака стала осідати.
«На закруті! — отаман каже. Потім підвівся: — Ну, браття,— каже,— прийшов наш час! За батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за ввесь народ наш хрещений український, як годиться чоловікові лицарському, постояти і голову положити чесно і непостидно!.. Прощайтеся, пани браття, не поминайте лихом. Хто жив останеться, нехай пом’яне нас тут усіх: Степана, Гаврила, Оста-на, Корнія, Терешка, Івана, Дмитра, Грицька, Прокопа, Івана, і мене, грішного Каленика... А не буде з нас кому пом'янути — не журіться, має нас Господь Бог у пам'яті всіх...»