Енріко розриває на грудях плащ, белькоче вривчасті склади і, не набравши віддиху, падає наперед, без звуку, ніби спіткнувшись на бігу. Вояк і джура підхопили його над самою землею й не дали розбити об камінь чола. Поклали на спину.
Вирячені очі звертаються білками догори, аж зіниці ховаються під незамкненими повіками.
Обличчя почервоніло. На устах з’явилося трохи піни. Забився в короткій судорозі, мов ув аґонії і витягся, нерухомий і втихлий. Тільки на чолі, що тепер уже стало синяво-білим, виступають як роса важкі та прозорі краплини поту. Вони повільно скапують, мов кульки живого срібла, в чорні кучері.
Чи не втікає з тими краплинами й коротким віддихом і душа з тіла?.
Херонімо поклав півтрупа на свій зложений плащ, що приготовив при сідлі, замість ліжка, і мовчки поглядом запитав: — Що ж далі?
Пальоміто вихопив малий смолоскип із розколини в скелі й присвітив близько до обличчя Енріко. Той не реагував на світло.
— Чи ж не обдурила чарівниця? — тріпала підбитим крилом тривожна Херонімова думка.
— Та, як би ж таки отруїла, коли ж Марилена ручилась?
Подумав? Чи може промовив уголос? Бо ж вояк відказує:
— А як би й на одного вовка менше? Не буде шкоди отарі Божій. Беремо на коня?
— Чи ж таки живий? — зітхає Херонімо.
— Та ж теплий!
Довго їхали мовчки.
— Е-ех! — нарешті не витримав Пальоміто.
— Чи ж мені така доля — все тягати по Еспанії мертв’яків?… Тоді ж, як привіз був патерові листа, що «цей» писав нашому панові, — просив: «Відпустіть, Отче всечесний, мені гріха наперед! За того єретика… і край! Так ні, не дозволив дом[82] Еспіріто!.. От, і вожусь: до кордону від проваджував живого, тепер волочусь із мертвим..
— Але ж іще живий! Сам кажеш: теплий! Теплий і є!
— Та на що його життя? Ніби теж лицар! — сплюнув вояк. — Дає слово, що не поверне до Еспанії! Дає слово, що не згадає про дон Карльоса! А не встиг виїхати — вже мою душу купує! Пише листа!.. Вуйку! Дарма, що я — Пальоміто «голубок» тобто чи «голубчик»! Дозволь: шпурну його туди до чортових сестер, в урвище, — і край!
— Мовчи й молись! Щоб не загинув без каяття! Душа ж бо в ньому людська!..
А коли небо почало рожевіти й новий день вияснився між німими, жовтими скелями, подорожні стукали в манастирську браму до францисканців…
Правду сказала гітана: не вмер напоєний. Але хоч і дихав рівно, до свідомості не приходив…
Тіло пашіло. А сам трусився, мов у тяжкій, болотяній фебрі.
Коли ж марив, то говорив непов'язані слова. Ніби вичитував слова з різних сторінок словника.
Брати взялись опікуватися «підібраним у дорозі невідомим подорожнім»…
Пальоміто подався до Толедо здати звіт патерові Інніґо.
А Херонімо щодужче поспішав до Тортози.
«Мандрувати до Яфи» — здавна означало: пройти численними небезпеками.
То ж щодужче береги Еспанії ставали для Карльоса безповоротно минулим, а та палестинська пристань — початковою точкою нового життя, Лясерда більше впевнювався, що й ця приказка, — як і багато інших, — уже втратила свій історичний глузд.
Ні піратів, — ба, навіть хуртовини! — не здибав еспанський бриг «Естрелля» в рівних, мов устояла олива, водах цього неспокійного на весні моря.
— Та ж і як би інакше? — були переконані плавці. — Боже благословення вступило на наш корабель разом із побожним прочанином, що несе свічку до Гробу Господнього!
І команда корабельна з пошаною скидала шапки перед завжди мовчазним Карльосом, коли він вечорами виходив на чардак судна.
Спершись на поручні, вдивлявся в далечінь, таємну, як життя, німу — як смерть. Блукав поглядом у світляній сітці зір. А в душу падала свіжа роса, ткала дивну мережу заспокоєння й тиші, що наступала по недавній хуртовині.
І те мереживо, хоч іще й настільки прозоре, що крізь нього добре прозирали образи свіжого минулого, ніби з кожним днем усе більш густішало й певніше відділювало зломаного духом лицаря від цього, що було — але ніколи вже не буде! — його життям…
За тією запоною все більше зникав той давній, — колись рідний! — світ для Карльосових очей…
Зате ж сам Карльос не зникав із Херонімового погляду, що невтомно його пильнував. Не тільки вдень, а й у нічній темряві намагався джура не втрачати з очей свого «Карліто». Одначе вдень око-в-око ні разу з ним не стрічався.
В ті сині ночі з усе наростаючим теплом, як діти ласощів, чекали знуджені довгою подорожжю плавці оповідань «старого кондот’єра»[83], що ним назвався Херонімо, вступаючи в Тортозі на корабель, поперед дон Карльоса. Не крився, ніби не знає пілігрима: бував по світах, то доводилось здибуватись де з ким!
— То ж хто бо він є? І що вчинив? — не вгавала цікавість моряків. — Кажи все, камараде, що знаєш!
Допомічна варта на кормі[84], завжди готова заступити когось із дійсних вартових, уважала Хероніма за свого. Бо ж і він — якщо не вартував увесь час з допомічниками, то майже щоночі сидів із ними. Тут бо «Карліто» ніяк не міг помітити свого джуру.
— Та, що там казати? Знаю, що й ви догадуєтесь! Побожний християнин! Та ще — лицар бездоганний, як має бути! А питаєте: чи багатий? Певне, що вдома мав що на ноги взяти!.. А тепер — такий багатир, як і ми всі: три свічки, що коло труни розсвітять — ото і все майно!
І зводив мову на щось інше. А камаради бачили, що «на тому вогні обіду не звариш», і переходили теж на інші теми.
Та ж того вечора теми шукати не довелось.
Закресливши небо світляним півколом, зірвалась із пітьми велика зоря й упала в море, здавалось, так близько за облавком, що аж дивно було, що не чути шипіння, як від гашеного водою смолоскипа.
— Оце, братця, булькнула!
— Чисто, як той бідолаха «Мореніто»[85] — згадав товариша молодий моряк ґренадинець[86].
— Втопився, сердега? — кинув сильного свого баса Херонімо.
Але враз ніхто не відповів. Згадка про смерть, коли не веде до молитви, тінню тягне за собою поважне скупчення думок.
— Хворів, — відповів по хвильці мовчання баскієць-стернач. — Довго й тяжко мучився. В Саїді, — як питну воду брали, — впала на нього повна бочка. Ну, ноги — на скалки! Обидві…
— Добрий був парубійка! Тихий… Ягнятко!
— Ягнятко, правда!.. Але з тих, що коли б таких двоє, то якого хочеш вовка загризуть!
— Ну щось ти… того! Як правдивий андалюзець![87].
— Андалюзець — затям собі те, чоловіче! — не бреше!..
— Тільки не вміє бачити правди… за своєю буйною уявою!..
— Е, братця, — позіхнув баскієць, — бреше чи правду мав, а кінець нам усім однакий: камінь до ніг і — бульк! Он, як та зірка… у море, замість у землю освячену…
І знову сум терпкою хвилею залив душі, немов зловісна птиця війнула м’яким крилом…
Замовкли надовго, пірнувши хто в згадки, хто — в молитву…
— Ге-ей!.. Не дрі-ма-ай! — побігло вздовж корабля з його «носа».
— Вар-ту-у-є-м! — відгукнувся баскієць і задивився на зорі…
— Ох, зорі, зорі!.. Божі очі… Кажуть, братця, хто праведний, як морями мандрує, в таку зоряну ніч, може побачить острів[88]… грішним не видний. А на острові тім — гора свята… Еге ж! А на горі тій росте «дерево вічного життя»… А з неба — над тим деревом, — келих таємний ллє на те дерево Божу благодать, що нею вся земля наша держиться. Он воно що…
— А так… Дивні дива є на світі! От, хоч би й у нас, — притакнув верховинець з Піренеїв— У наших таки сторонах, — близенько від Гори Спасіння Монсеґюру, — озеро є таке… високо в горах! Глибоке та чорне, як добре «vino tinto». І є те озеро «колискою громів». Сидять вони там, під водою тобто… І не дозволь, Боже, комусь туди камінцем жбурнути! Вмить громовиця збудиться — та яка! А того, хто каменя кинув, хоч і без наміру злого, — тільки з глупоти тяжкої, — рано чи пізно, а таки неминуче блискавкою сколе[89].
83
Кондот’ер — вояк, що з доброї волі наймався до війська, ие оглядаючись на національність того, кому у даний мент служив. Так би мовити: «вояк професіонал». Бо нічого іншого — ремества якогось — не вмів. Або й не хотів уміти. Звичайно, такі «кондот’єрі» переходили з краю до краю, шукаючи — де б’ються?
84
На кормі містилась варта, що відпочивала, щоб змінити вартових на переді — «носі» — корабля.
88
Цю легенду — у якій можна відчути якийсь відгук легенд про св. Граля, авторка чула від рибалок, з еспанського побережжя Атлянтійського океану.