— А тепер уже не розлучимось, Херонімо! Підемо разом до Святого Гробу…
— Підемо… тільки не разом! Ти — до Святого Гробу Христового, а Херонімо — до гробу власного… хробаків годувать!.. І мене вже, сину моєї душі, від тих хробаків уже не вилікуєш!..Як того шолудивого верблюда! Та ж не буде жалю мені, Карліто! Бо вмерти — прецінь кожний колись мусить!.. А я ще перед смертю обняв тебе, Карліто de mi alma… Жаль тільки… що далі вже ти підеш знову сам…
На хвильку майнула було думка: — Чи сказати про Енріко? Таки ж він — із роду доньї Каталіни!
Але враз думка ця згасла: — Хай ліпше Карліто про нього не має пам’яті, як він сам її втратив!.. Нехай і рід доньї Каталіни забуде про нього! Не гідний бо він роду лицарського, коли цноти лицарські втратив!
У день св. Марії Магдалени поховали Хероніма біля самого Колеса св. Катерини, під старою оливкою, де відпочивали померлі брати.
Вмирав старий джура радісно. Аж ченці дивувались, що й «світські люди в такій відірваності від світу» жити можуть.
— Нам — це легше, — ствердив отець Ліберат.
— То ж і в Приповістках своїх, — вірш 18-ий — Соломонова мудрість говорить: «Брат, коли його підтримує другий брат, є немов фортеця укріплена.»
А ввечері, на свято Сант Яго[118], патрона Еспанії, 25 липня, Карльос вирушив у дальшу путь. Дотримав слова, що дав його вмираючому Херонімові: пішов із караваною. Відходячи, віддав патерові Лібератові золото, що приніс джура. І просив, щоб, поминаючи Хероніма, молитись, — як він це любив — «усім святим, що наймення їхнє починається на хоту — тобто літеру ««Г»[119]. Як: Херонімові, Хозе, Хуанові та іншим…
— «Убогий простягає руку свою по дар, говорить св. Іван Золотоустий. Але дар приймає Христос» — сказав ігумен. — Від Христа ж — приймемо частину й ми… Але, половину, з ласкавості своєї та з милосердя християнського, віддай на світло при Гробі Господньому.
Довго дивились услід каравані ігумен і брати, як відходив їхній гість…
— Дивні діла Божі! — звів очі до неба брат Кандид. — Мертвого його ми з братом Евзебієм підібрали. А отже: видужав! І зустрілися ті двоє в пустині!.. І світло своє згашене знайшов!
— «Чорною ніччю, по чорній скелі повзе чорна комашинка — а Господь бачить її» — зацитував вірш із корану патер Джіролямо.
Знов мудрість нехрещених. Бо інакше, як би міг сперечатись та воювати з ними?
А патер Ліберат згідливо притакнув головою:
— Бачить! І направить куди треба.
У ВИДІННЯХ МИНУЛОГО
Світляні завої ще огортають верхів’я. Але під кожною тінню гір — вже фіялково-синя ніч.
Тільки ясною мережкою побігли стежки караванів — білі, мов посипані сяючим снігом.
Стільки світла всмоктали в себе за день, що з пітьмою не мають сили вгаснути. Та все ж таки, в заглибинах долин, озерами вкладаються тіні. Немов натягаються ковдри.
Гостріще закреслюються ребра хвилястих пагорбів. Довгим фризом, — як на рельєфі стародавніх гробниць сусіднього Єгипту, — на металево-блискучому небі, по кряжі гори випинається череда буйволів, отара кіз та овечок, загорнених зрожевілими серпанками куряви. І зникають. Ніби усмоктуються між сільськими будівлями з плоскуватими дахами. Немов це не справжні, живі тварини, а тільки духи чи примари, що «вертаються на своє місце» — на барельєфи донедавніх гробниць…
Останнім променем доторкнулось іщераз світло до скелі, що на ній Карльос чекає каравани.
Смарагдова ящірка блиснула на нього золотими очками: казкова дорогоцінність, яку ще дарує піліґрімові вгасаючий день. Здалеку, ліниво гавкають вправленим хором собаки.
А на тому «музичному тлі» дитячий голос вкручує срібним сверликом хроматичну трель…
Поночіє. Однак ще кожний камінчик немов відсвічує, пророкуючи недалекий світанок прийдешнього, яскравого дня.
— Не журись за приятелями й житлами, що покинув. У світі знайдеш і нове житло й нових друзів…
Із присмерку, майже вже цілком темного, виринає спочатку прислів’я, а потім і висока постать караван-баша[120] Зейнала. Мовчання й пустиня, що серед них він живе — переважно вночі, бо ж удень каравани здебільша відпочивають при воді, — перетворили Зейналову голову на книгу доспілих думок, приповідок, афоризмів
— Уже вирушаємо?
Зейнал здержливо хитає головою й сідає обіч Карльоса.
Ніч лагідно й ніжно тулиться до них.
— Любиш ти, Зейнале, своє рідне село… Маєш досить верблюдів і отар. Що ж, скажи, жене тебе світами з караванами?
— Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.
І знову мовчання пестить обох із ніжністю матері.
Мовчання — голос правди. І так ясно відзивається воно до того, хто навчиться в нього вслухуватись, що Зейнал уловлює серцем приявність цього — «третього співрозмовника» — й відповідає йому.
Довкола багаття заметушились чорні силюети людей і звірят.
— Ну, час розмотувати далі клубок шляху — підводиться караван-баш. — А все ж таки, ніби рідним стає край, що й на хвильку дав відпочинок мандрівникові. Тож не сиди нерухомо, людино, а йди далі. Завжди знайдеш у світі місця досить. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…
Як уже вирушили, Зейнал додав:
— Слід мужньо нести труп світу цього. І бути дужчим за нього. Бо що ж це — світ? Танцюристка!.. Кожному всміхається вона! Та ж тільки на одну мить! А тривалого в ньому нема нічого. Нехай же дасть Всемогутній, щоб життя твоє стало такою казкою, яку приємно розповісти… Бо ж життя — тривала казка…
І пішов поперед каравани.
Тілько над ранком затримався караван-баш, пропустив перед собою валку, як пропускає вождь дефіляду свого війська при параді.
Вже недалеко й припинка, а Муса, Зейналів син, молодий помічник, доведе вже каравану й сам…
Зейнал може хвилину відпочинути, приєднавшись до відсталих їздців.
Враз із ними, ніби замикаючи каравану, повільно, але не спиняючись і на мить, посувається вогничок свічки, що несе її стрункий, високий привид у покутничій сорочці.
На поводі, за Карльосом, — Херонімів осел із Херонімовим майном, пряде довгими вухами прислухаючись до пісні Муси.
Спокійно-монотонна мелопея[121] заохочує до бадьорішої ходи не тільки притомлених верблюдів, а й ослика, що виріс у звичаях пустині.
Небо остаточно зблідло, все враз просякло світлом.
Імлисті обриси в долині стали пальмовим гайком.
— Уд! Уд! — глухо й м’яко попливло повітрям.
Зейнал стримав коня й задивився, вдоволений. Лагідний усміх пробіг по темно-брунатному обличчі караван-баша й сховався в його бороді.
На рожевій скелі, що рифом виринула з моря піску, співав гимн сонцю, купаючись у світлі молодого дня, удод.
Розгорнена еґретка — переливчаста й злотиста, — сяяла над його голівкою й перетворювала пташка на ту містичну істоту, що її єгиптяни малювали на гробницях, як символ «воскреслої, блаженної душі».
Удод не лякався людей, ані каравани. Крутився на місці, роздимав шию, схиляючи голову, ніби кланявся новому сонцю. Здавалось, виконував перед ним таємні обряди, побожні містерії, що підглядів їх у давновіку… І м’якими ударами обгорненого оксамитом молоточка «стукав у Двері Вічности»:
— Уд! Уд!
— Невже не бачить нас? — указав Карльос на блискуче-золотистого пташка.
Зейнал поблажливо всміхнувся:
— На тисячу-тисяч людських кроків бачить він глибінь водного джерела. Та ж як він не бачив би каравани? Але не лякається «синів Ізмаїлових»[122]. Бо ж і найменша наша дитина знає: всохне рука тому, хто б кинув камінем на «пташку Архангела Джебраїла»[123]. Зустрінути його — означає прийняти благословіння Архангелове!