Таємна пустиня і тиха ніч змішували свої нечутні голоси у величний спів без слів, що звучить тільки поетові та святому — бо й «святий» це поет, що робить із релігії поезію! — здібним відчувати відгуки вічности в хвилинках земного життя. Іноді в той «гимн Вічности» вривалася з неба мовчазна зоря — світляна сльоза з ока Матері-Матерії, що спить без снів… і тужить по щастю…
А людина?.. Як мало різниться вона від цього метелика, що — он! — безфоремною грудочкою впав, спалений вогником свічки! Шукав свого «щастя»… радости від блискучого вогника-квітки… І знайшов загубу… Хіба він, Карльос, не робив так само? Хіба ж не ввесь він був повний думками тільки про себе? Хіба ж не в усьому шукав тільки себе самого?..
Бадьоро війнув подих від прохолодного джерела. І приніс легку й ясну нову думку, що від неї зовсім наростіж розправила крила душа.
Ось — вихід і облегчення журби! Так, це він!
— Завтра ж! — сказав собі вголос твердо й певно. Повернувся на бік і спокійно заснув.
І знов, як у манастирі св. Катерини приснилася йому Беата.
Але була радісна, всміхнена, сяйлива. Подавала зброю: промінь-меч і остроги-зорі…[131]
— Тепер ти готовий до бою, лицарю мій. Іди ж далі! Знайдеш святого Ґраля! — лунав її голос і проходив глибоко в душу розсіяним світлом, в якому дзвеніли слова:
— «І більшої любови нема, як покласти душу свою за ближнього свого!»
Сонце обережно торкнулось заплющених Карльосових очей.
І мандрівник усміхнувся новому дневі. Справді: «новому»!
Так ось для чого треба було перепливати море, перейти пустиню з небезпекою для життя, щоб знайти свого «ближнього»?.. Астурійця, ніколи не баченого! Не гіршу й не ліпшу за інших людину!
Людину!.. Тільки «людину»!..
Кілька день перебув Карльос в оазі, аж поки пішов у Яфу гурток рабів еміра Ібрагіма.
Карльос приєднався до них.
— Потребую дещо сказати вашому емірові!
Емірові?.. Босий жебрак?.. Але, хто може знати, якими гінцями переказує звістки пустиня?
Не шукає бо ворог супротивника, щоб стати перед ним босоніж і беззбройно?!
Коли ж прочанин — «дервіш із краю Румі!»[132] — іде з доброю вісткою — хай — во ім’я Боже! — йде!
Емір Ібрагім без затримки прийняв «християнського дервіша» — Карльоса Лясерду.
І на його прохання продати «Алі-співака», астурійця, без жадного здивування сказав свою ціну. Однак додав:
— Якщо це все, що ти хотів мені сказати, приятелю, то міг би й не турбуватись аж до мене. Вистачило б і мого домосправця!
— Річ є складніша, світлий еміре! Бажаючи відкупити в тебе цього твого невільника, я пропоную тобі за нього іншого невільника — себе, поки не пришлють за мене викупу[133]. Бо ж, ідучи на побожну прощу, я не брав із собою золота.
Сарацин оглянув Карльоса.
— То ти тут зустрів родича? Чи приятеля-побратима з рідного краю?
— Бачу його поперше в житті. В його краю — вбогому, гірському — також не був ніколи. Знаю тільки, що дуже вбогий той край у нашій землі і викуп звідти не прийде ніколи.
Мусульманин перебирав бурштинові зерна магометанської вервиці[134]:
— Чув я, — промовив поважно. — Чував! І наші співаки нераз мені розповідали та співали про франкського короля Людовика[135], що чинив так: лишався в неволі за раба, поки не прислали за нього викупу. Та ж гадав я, що це — тільки пісні, цвіти людських мрій!..
І з симпатією почав розпитувати прочанина…
— Лишайся, приятелю, на якийсь час у мене! — вирішив емір. — Це тобі не пошкодить! — додав із легким усміхом, що на мить майнув у погляді.
— А що ж ти вмієш? На що надаєшся? Мушу ж я це знати! — перейшов знов на тон господаря.
Заступати «Алі-Співака» при отарах Карльоса не призначено.
Дано йому слушну одіж, приготовлено окрему кімнату, де були писальне приладдя, арфа й гузла[136].
Дано й «день відпочинку з дороги», — такий був звичай у домі еміра, для кожного нового невільника[137].
Другого дня домосправець приніс Карльосові правдивий «самаркандський» пергамент[138], краски, пензлі та сувій віршів Сааді[139]. Коли вміє малювати, то мав Карльос оздобити орнаментами наголовні літери та переписати зацний сувій[140].
Коли ж не є «мистцем, що відтворює барви», — хай тільки перепише.
Залюбки взявся Карльос викреслювати тонку павутину химерних «ароїдів»[141]— розет навколо першої заголовної літери. Золото перепліталося з блакиттю, зелень із біллю[142]. Гра барв уколисувала думку.
Відгуки близьких душі ґранадських орнаментів Альгамбри[143], осяяні містичним промінням мотивів із Бурґоського собору, народжувалися з-під Карльосових пальців, розмотуючи одночасно пасма згадок.
Арабською мовою Лясерда володів вільно, як і кожний освічений еспанець тієї доби. З часів-бо Альфонса X[144] вважалося мову арабську нарівні з латинською — мовою вчених. І сам король Альфонсо X, що поклав основи еспанського письменства[145], пишався своїми перекладами з арабської мови.
Тільки ввечері, третього дня прийшов із наказом чорний невільник:
— Пан тебе кличе!
Дивно відбились ці слова в Карльосовому серці. Досі бо ані король не звертався до нього інакше, як «пане».
Всміхнулась згадка про вбогого «мертвого мандрівника» — дон Феліпе…
Було щось інтимно-товариське в стародавньому звичаю-праві ґранда звертатись до короля — як і король до нього — на «ти»[146].
Було!..
Та — минулося…
І от:
— «Кличе тебе пан!..»
В амбразурі великої тераси, малий хлопчик-раб виймав з інкрустованої різнобарвним деревом шкатулки фіґурки шахів і подавав їх другому хлопцеві. А той розставляв фіґурки на низенькому столикові.
В першій хвилі Карльосові видалося знечев'я, що діти бавляться.
Не вглядів бо спочатку еміра.
Та із затіненого лапатими пальмами й оздобленого різними рослинами оаз протилежного кінця тераси застукотів молоточок по ковалі, зачувся брязкіт ланцюжка й фуркання ковальського міха. Раб, що провадив Карльоса, мовчки вказав у той куток, а сам відійшов. Карльос зробив кілька кроків і біля переносного ковала побачив еміра. Два раби підтримували вогонь на переносному горні й подавали своєму панові довгими щепками розпечені шматочки металю.
Карльос пізнав із форми: емір кував кінські вудила[147].
На легкий шелест Карльосових сап’янців Ібрагім обернувся.
Карльос з гідністю вклонився. Однак не склав на грудях рук, як мали це робити слуги й раби.
Ледве помітна усмішка пробігла під вусом господаря. Відложив ковальське приладдя й рухом руки вказав рабам забрати все з тераси.
— Ладив нові вудила моєму улюбленому коневі… щоб якнайменше перешкоджали йому, — лагідно, як до доброго знайомого а не до раба — хоч і «тимчасового» закладника, — промовив емір. — Старий уже мій приятель, що на першій «фантазії»[148] — перегонах були ми з ним переможці.
Хвилину помовчав, немов побачив перед собою минулі часи.
— В життя на ньому я в’їхав!.. А скільки разів урятував він мене від ворожої рани…
Рухом руки запросив Карльоса до столика, де вже стояли вишикувані гебанові та зі слоновини повирізувані вояки.
— Звичайно граю з учителем моїх синів, чужинцем і лицарем, як ти.
Та ж нині ані вчителя, ані синів у палаті не було. Емір послав їх до ель-Катіє, де відбувалась велика «фантазія» — змагання й перегони бедуїнських їздців.
131
Коли лицаря «пасували» на справжнього, готового лицаря, то на нього одягали пас (звідти назва — «пасувати» на лицаря). А його «дама», котрій він присягав вірність і свою службу, подавала йому меч і остроги.
132
Назвою «румі» араби й магомедани сходу називають усіх взагалі європейців, без розділу народностей, або звуть їх усіх назвою «франки».
133
Це робили окремо особи, переважно ченці-місіонарі. Потім був заложений чин ченців- «Мерседаріїв», які добровільно йшли в неволю до невірних, заступаючи невільників, котрих увільняли зараз же. А коли приходив викуп за такого «замістителя», тоді відпускали й «замістителя».
134
На магометанській вервиці — неподіленій на десятки — відмовляють «правовірні» «1100 наймень Всемогутнього», які мусять відмовити з пам’яті, додаючи до кожного наймення» хвалу: «Нехай буде слава Йому на віки».
135
Людовик IX, Святий (канонізований Католицькою Церквою), син Людовика VIII і Блянки Кастильської 1224–1270. Історичний факт. Сарацинські поети й співаки складали про нього співи, оспівуючи його «доброту, людяність і милосердя».
136
Гузла — не слов’янські «гуслі»! Є це струнний, східній інструмент, на спосіб «балалайки».
139
Сааді — славний перський поет (1184–1291). Найліпша його книга зветься: «Ґюлістан» — «Трояндський сад».
140
У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у «християнських» мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.
142
У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.
143
Пишу — як прийнято — «Альгамбра», але вимовляється по арабському і по еспанському: «Альамбра».
145
Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав «Альфонсові таблиці» (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.
146
Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі «король і його придворні «тикаються» як мулярі чи теслі на будівлі…»
147
Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб «бавився у коваля» старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.
148
Арабська «фантазія» — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку «джіґітовку».