Гніда, жива маса обліплювала ноги, все тіло, поверх і під одіжжю… Заливала ніздрі, очі, уста…
І знов емір затрусився, немов скидаючи з себе страшну ту гидь. Підвів голову:
— Піша, чи летюча? — спитав хрипко, раптовно пересохлими устами.
— Ще не знати, ясний еміре! Але більше подібно, що летюча…
— Дав би Всемогутній! Бодай не піша! Щоб негайно прийшов управитель!
Звичайно навала сарани, повторюючись приблизно раз на десять літ, дочиста виголоджувала країну, нищучи все, що тільки «тримається корінням землі».
Але попередній напад проминув для околиць Яфи щасливо, дарма, що того разу йшла сарана «піша» — незрівняно страшніша за «летючу».
Вогняні запони й глибоко викопані рови десь перед Сидоном були примусили тоді сарану змінити шлях.
Вона зробила відхил. І, певна своєї непоборности, пішла… просто на море. Але з хуртовиною й припливами боротись не мала сили! Море «злизало» її з переляканої землі.
Та ж таке щастя не часто трапляється!
Однак, якщо дійсно суне «летюча», то є надія, що перелетить лани, вчасно оточені вогняними кордонами…
А може Всемогутній пошле ще й дощу!
Дві доби — майже без передишки, — всі, хто міг тримати в руках лопату чи заступ, рили шанці.
Жінота й діти зносили запальний матеріял… І щастя знов, — і в цім десятилітті, — всміхнулось емірові: ще не дійшовши до його ровів, сарана знялась і чорною хмарою перелетіла край[154].
То ж не диво, що Ібрагімове лице стало розрадуване й прояснилося…
Вранці, оточений цілим двором своїх слуг та музикантів, виїхав емір у поле. Вперше звелів Карльосові при слугах їхати не за ним, — як слузі, — а попліч, як рівному.
— Лицар бо ти! Не невільник, куплений на торзі, а закладник, що з власної, доброї волі виконуєш шляхетний учинок… Та ще й учинок, на який треба більше відваги як на бій!
Донька Ібрагімова, — вдруге вже згадував при Карльосові емір про ту доньку! — так боялася кожного саранчука, що аж захворіла[155]. І до неї мусіли покликати «хакіма» — лікаря.
— Я й сам, ще з юнацьких літ, здригаюсь, як бачу таку нікчемну й таку грізну істоту, — признавався Ібрагім. — Та й як би інакше? Чи ж можна ставитись байдуже до створіння, що на його крильцях рукою Всевишнього написано чорними письменами, по гебрайському, — бо то є одна з найдавніших людських мов — «Бич Божий?![156]
А що й цього разу лихо оминуло поля та лани емірові, було саме на часі відсвяткувати «весілля збіжжя»[157]. Власноручно назривав емір найліпших колосків ячменю, що вдруге дозрів уже цього літа.
Переплів їх квітками, виплів подібну до людської фігурку і, оздобивши її намистами та завинувши в дорогу, шовкову тканину, посадовив між галузками «святойванівського хліба» — ріжкового дерева, що росло край поля, її, цю «наречену збіжжя».
Всі приявні заспівали весільних пісень, гучно й радісно загули музики…
— Голосніше! Щоб аж до неба було чути!
І, заспокоєні та задоволені, повернули до дому,
Минали дні, як хвилі прибою: щораз нові, тікаючі й невловні…
Карльос помалу призвичаївся до своїх нових обов’язків і терпеливо чекав, коли прийде за нього викуп з Еспанії.
Дитяча віра простих серцем ченців із манастиря св. Катерини, та незломна впевненість мусульман, що «мудрість Божа знає що робить, сплелись у Карльосовій душі й укоренились так само міцно й певно, як це було в душі «Співака-Алі», що вже десь ступив на рідну землю, якої не сподівався ніколи знов побачити.
І от, якось, закінчивши що-вечірню партію шахів, емір промовив:
— Мав би ти, лицарю, продовжувати побожну прощу свою!.. Гріх для кожного, хто вірує у Всемогутнього, стати перешкодою на шляху зв’язаного обітницею. Іди ж, як обіцяв ти. Досить пізнав я тебе й бачу: не маю потреби в’язати кайданами примусу того, хто сам себе вміє в язати словом власним. Коли ж повернеш — лишись у мене вільним із власної, доброї волі. Будеш другим учителем синам моїм… Від тебе бо є чому їм навчитись.
Хоч дорогою до Яфи — найстаршого в світі міста, заснованого ще Ноєвим сином, Яфетом[158], — не можна помилитися, йдучи до Єрусалиму, бо та дорога «століттями топтана людством» і, хоч часи були спокійні, не як за війни «хреста з півмісяцем» — проте емір радив Карльосові приєднатися до каравани:
— Бо ж у пустині — одиноко йдучого завжди допроваджує диявол.
І знов, розсвітивши свою свічку, пішов Карльос сам-не-сам, бо ж іззаду — «на відгук голосу» — за караваною. Все вперед, все вгору, до святої своєї мети. Далеко вже лишилась Яфа, — стрімка, жовта скеля над морем із приліпленими до неї білими домами-гніздами чи табунцем мев, що шукають захисту від прибою, завжди тут неспокійного моря.
Тремтючою зірочкою плив вогник Карльосової восковиці між зеленими хащами й через глибокі долини, що були тут замість пустині.
Як колись проводила східніх маґів-володарів Зоря Вифлеємська — вів нині пілігрима цей малесенький вогник… Не до «печери чужої», де народився Бог-Любов… А до гробу, — так само чужого! — в який поклала Його людська ненависть і злоба…
Що ближче до Єрусалиму, то з більшою ніжністю дивився Карльос на кожний пагірок, на кожну долинку: вони ж бо могли бачити живого Бога, втілену Велику Любов…
А коли вгледів у лузі польові лілеї — захвилювався, майже до сліз.
Хіба ж дивився б Христос із ніжністю на ці польові лілеї, коли б світ був, як запевняли ті мізантропи «поети з Альбі» — «лапкою на душі, створеною дияволом» на загибіль людства? Дияволом, що є «паном створеного світу»?..
І коли б, дійсно, «перемагати нечистого можна тільки «знищенням роду людського», смертю, то чого б Ісус перше чудо своє зробив у Кані, на весіллі, благословляючи радість, із якої мало початися нове життя?
Який же маленький — і темний! — цей людський дух, як легко заплутується він у сірі нерозуміння й зарозумілості, які, — до того ж! — сам собі сплітає!
І, заплутуючи одна одну, все наростають, усе дужче заплутують одна одну доктрини, секти… толкування, «висвітлення…»
І з часом відквітають… Обсипаються, мов осіннє листя… щоб уже більш ніколи не зазеленіти знову!
А натомість приходять нові…
І всі намагаються «затримати науку Христову!» Всі вносять до неї «поправки», що цілком змінюють її глузд… Вічне «Вавилонське стовпотворення»! При якому «брати» говорять про ту ж саму річ… незрозуміло!
Бо говорять мовами різними! І дратуються, гризуться, б’ються на смерть за те, що інші не приймають їхнього погляду… їхнього нерозуміння… «тільки вірного!» І нагортають… купи сухого листя з… «дерева пізнання добра і зла»!..
Босою ногою піткнувся Карльос об корінь осики, що вибіг на дорогу.
Задрімав ідучи?.. Кажуть, що таке трапляється підчас вояцьких походів.
Свічка в руці похитнулась. І цей рух цілком пробудив мандрівника, хоч і не прогнав утоми. На крайнебі проступало світло.
Мов сиві діди, то тут, то там хитали сріблястими головами присадкуваті оливи та лапаті кактуси, що дрімали при ранній дорозі.
Гаддям стелилась — повзла по землі, — нічим не підперта рева по винницях. Краплини роси, — рясні й пружні, — гаптували сріблом і перлами широке, повирізуване виноградне листя…
Повіяло вранішнім ароматом землі — «фіміямом свіжости», — що кожного ранку нагадує про вічне чудо: відновлення життя! З барвистої імли випливло сонце й широкими розмахами розклало по небі могутні проміння-крила, як стародавній, єгипетський символ вічного життя, «крилатого сонця».
Вічного життя… завжди нового… завжди йдучого вперед, до світла, до радости, до розцвіту…
Це була відповідь на Карльосові думки. Зелень далеких нив ще ховалася в опалевому серпанку…
Під урвищем ходив сіяч і кидав жменю за жменею насіння…
Що міг він сіяти, коли сусідні ниви були зелені? Коли на інших уже — східнім звичаєм, — було з корінням повириване збіжжя?
154
Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога».
155
Авторка цілком поділяє страх Ібрагімової доньки перед сараною, дарма, що з першої світової війни має п’ять поранень і два військові хрести «за храбрість».
156
Гебрайської мови авторка не знає. Але батько показував їй — мертвого! — саранчука. Зі споду, — на горішній парі крил, — дійсно, ясно видно по два чорних знаки, що дуже нагадують гебрайські літери,