Розсипались перли роси, погнались срібні краплини, зливаючись у струмочки — говірливі, веселі, бадьорі…
Карльос підніс голову. Звівся на ноги й вийшов із руїн.
Свіжа мелодія сопілки плеснула щераз прозорою хвилею, закрутилася над головою Карльосовою й розсипалась дощем…
На кручі, над хатиною стояв високий, прямий, як пальма, дід.
Чорний турбан обвивав його голову. Проплетена соняшним сяйвом біла борода мерехтіла на рівній, довгій по п’яти, сорочці. В руках мав очеретяну, обмотану просмаленим шнурочком сопілку.
З-під піни навислих брів блиснули цілком молоді, довгасті, блискучі очі.
Вклонився Карльосові. З гідністю, без перебільшеної ласкавости й швидко подався додолу. Злегка похитуючись з боку на бік, почав, ніби продовжував тільки цю перервану на хвилинку розмову:
— Коли улюбленець Всемогутнього — Великий Пророк, — молився, впала з очей його на землю сльоза. З неї виросла очеретина. І бедуїн-пастух зрізав її собі на сопілку. Як заграв сопілка заплакала, як сумом і тугою змучена жінка. Слухаючи її, жінки ставали, мов квіти райські, що мріють про небо. А соловій, — так кажуть! — зачувши цей голос, упав із трояндової галузки, на смерть зачарований цим співом. Сам Пророк на хвилю спинився в молитві своїй.
— Розколись же ти, сопілко, — промовив — що відвернула мене на хвилю від молитви!»
— З того часу, щоб солодко співала сопілка бедуїна, треба обв’язати її шнуром, умоченим у смолу святої покори!.. А правовірний — як ця сопілка! — найкраще співає, чужинче, коли шлунок його порожній! Чи не маєш, мандрівниче незнаний, яшного коржа при мандрівках своїх шляхами життєвими?
Карльос висипав у пригорщу поетові дактилі:
— Ось усе, що маю!
— То ж не потребуєш ти верблюдів володарки східньої[161], щоб навантажувати майно своє! Але братерська рука подала дар свій з любов’ю, тому великий він перед очима Всемогутнього!.. Питаєш де Бетанія? Чи знаю її? Та ж це — рідне село моє! Зветься нині: Ель Азаріє. Саме туди несуть співця ноги його! Можемо йти вкупі!
— Кілька вбогих хатин перед очима смертних, це — Бетанія, Ель Азаріє. Перед Всемогутнім же — це найкраще з усіх місць на світу. То тут переможена була смерть! Але, що — смерть?! Гіршого за неї ворога людства, тут переможено: нетвердість у вірі!
Ідучи, байкар[162] араб ткав барвистий килим оповідання.
— Чи ж не падає прозора й чиста дощева вода і з найчорніших хмар? Всемогутній керує смертю, як вождь каравани найслухнянішним із верблюдів своїх…
Байкар приклав свою сопілку до уст і випарував із неї цілий потік звуків, немов черпав матеріял для оповідання з цих срібних струмочків.
Усміхнувся приязно, заткнув за пояс сопілку й продовжував:
— Слова злітаються на голос сопілки, як голуби на голос того, хто кормить їх. Он, бачиш — і Ель Азаріє!.. І от, — було: Ііса бен-Маріям[163] — пророк із Назарету, — торкнувся не раз землі цієї благословенною своєю ногою. А жили там, в Ель-Азаріє дві сестри. Про старшу говорить мудрість народня: була така господарна, що вміла б і з ослячої ноги випрясти пасма вовни. Друга ж була принаднішою за розквітлу троянду при вранішнім сонці. Мали ці сестри брата, також господаря дбайливого, що пам’ятав мудрість стародавню, яка говорить: «Поле хліборобове — Відвічному належить. Бо ж Він створив землю. І прийде день, коли запитає Всемогутній: «Що ж ти зробив із шматочком землі, що Я тобі позичив?» Молодий ще був, той брат. Ще й жінки не припровадив під дах батьківський і дітей ще своїх не бачив. Та ж нагло покликав його найсумніший і найблідший з Ангелів Божих — Азраїл, післанець смерти. І сестри над труною брата свого бездітного так болісно заводили жалібний плач свій, що й наймані плачки щирі сльози з очей своїх стирали мовчки. І почув про нещастя сестер Ііса бен-Маріям.
Та ж пізно почув: уже три тижні[164] лежав небіжчик під кам’яною плитою.
А все ж таки пророк Ііса звелів відвалити камінь із гробниці.
Аж старша небіжчикова сестра промовила:
— На що ж мріяти про те, що бути не може? Що сталось — сталось. І це — дійсність!
Друга ж сестра — красуня, — впала до ніг пророкових:
— Не має меж надія серця людського! І поза смерть, у вічність сягає вона. Чи ж милосердя й сила Всемогутнього були б менші за силу серця людського? Звели, Вчителю, братові моєму нехай вийде з домовини своєї! І воскресне він.
І сталось, як вірила красуня.
Сталось воскресіння. Бо ж воно є певне, як смерть і як життя…
Коли вже стояли біля звалищ та купи каміння, недалеко від дороги, старий араб подав Карльосові руку, допомагаючи йому спуститись у «Лазареву гробницю» по кам’яних, стертих сходах.
— Ступай обережно, — радив араб. — як годин у добі — тут 24 сходи[165]. Тяжко ними йти й не спіткнутись до «дверей воскресіння». Але не важче, як прожити одну добу й не оступитись на стертих і слизьких сходах життя!..
КАЗКИ ЖИТТЯ
Partout ou montent les fleurs
de la l?gende, il y a dessous
le terreau solide
de la v?rit?.
Рівним кроком, не кваплючись, пливе каравана під мурами емірових садів.
Із плоскуватого даху вежі-тераси на розі муру Карльос проводить поглядом верблюдів, оздоблених синьо-червоними китицями. Попліч із Лясердою, недбало обмахується галузкою жасміну юнак із блідим обличчям, що не опалилося навіть під африканським сонцем.
Напевне під його турбаном буде волосся ясної барви, як у людей із Півночі.
— Чи не здається тобі, Адаме, — повертається до нього Карльос, — що коли б ці верблюди могли говорити, вони сказали б: «Нехай летить час і нехай люди квапляться до могили. Ми ж кроку не додамо. Так бо носили ми пустинею днедавних мудрців, …і навіть тих, що дізнались про таємницю Зорі Вифлеємської…»
Адам підніс задумливо-журливе, гостро й тонко закреслене обличчя, його темно-блакитні очі[167] іскристо всміхнулись до Карльоса:
— Для мене загадка не верблюди, а ці номади. Самі вони — завжди в русі, а дух їхній — нерухомий, як сфінкс, котрого я нещодавно вітав у відвічній пустині.
— Бо вони мають в душі джерело спокою — посміхнувся Карльос. — Ми ж — занадто рухливі… духом!
— Дійсно, — зітхнув Адам. — Отож, от аж куди заніс нас той «рухливий дух!»
Добра, латинська мова обох давно не гармонізувала з їхньою орієнтальною одіжжю. Однак вчувалося в кожному звороті: для обох не була це «мертва мова вчених», але розмовна річ живих.
— Як іще недавно думав я, що люди Сходу — дикуни… — задумливо продовжував Адам.
— Бо певно й зв’язував уявлення про освіту з уявленням про життєві звичаї, в які вжився.
Адам похитав головою:
— Ні… Не тільки тому. Більш тому, що я звик думати: то — вороги! А що ж у ворога може бути доброго? І звідти — погорда…
Карльос посміхнувся.
— Може!.. Багато може бути доброго й у ворога! У моєму краю але говорять: «Сид може жити й серед маврів. Тільки ж від того мавром не стане».
Вибух молодих голосів розсипався дзвінкою треллю сміху під терасою, в ароматному затінку перегрітих за дня темних запашних хамаципарусів.
Мов із великих кадильниць розходився з них довкола врочистий пах ладану.
Адамів погляд уперся в мережаний ажуром мармур альтанки.
Пнучкі, «мускатові», дрібноквіті троянди обвивали її жовто-гарячими й — аж до теплого, гнідого відтінку, — гірляндами, ніби зі старого золота. Збуджена голосним сміхом ґазеля[168] пурхнула кущами жасминів.
Як у леті, майнуло над білими зірками цвітів її біле черевце.
Але, по кількох скоках вона спинилася на доріжці, піднесла струнку ніжну, мов виковану з металю, і дивилася з німим запитом очима, мов підмальованими антимонієм[169].
161
«Володарка Східня» — Цариця Савська, Балкіс, що її часто згадують східні байкарі й співці.
162
На Сході існують професіональні байкарі й байкарки, які зі свого невичерпального запасу готові розповідати без кінця-краю. Є це не тільки «вивчені» професіонали, але справжні поети-імпровізатори. Авторка цієї повісти дуже любила слухати їх, у своїх мандрівках Орієнтом. І нічим так не хотіла бути, як одним з них!..
163
Так називають мусульмани Ісуса Христа — «Ісусом сином Марії». Вважають його за пророка, але «меншого від Магомета». Святу Діву шанують як «матір Пророка».
164
За магометанськими віруваннями Лазар був мертвий не три дні, але три тижні. Так чула авторка цієї повісти про воскресіння Лазаря від магометанського мулли, з яким авторка читала Коран.
165
Деталь про «гробницю Лазареву», як і про інші речі у Палестині, авторка черпала з оповідань свого вуйка, римо-католицького священика, який по своєму висвяченню, подорожував Палестиною й багато пройшов сам і таки тими місцями, якими ходив Христос. Хотів пройти шляхом, яким пройшов дон Карльос Лясерда, бо був таки ж із роду його.
166
«Скрізь, де виростають цвіти легенди, є під ними певний родючий гумус (terreau — родюча, добра земля з перегною) правди». — М. Магр
169
Антимоній — краска для підмалюваїніня очей і вій та брів. На Сході приписують цій красці ніби вона не тільки «робить гарнішими очі», але й охороняє їх від дуже розповсюдженого там — від гострого світла — запалення очей. На Сході мають дуже дивні — й дуже прості! — ліки. У деяких авторка переконалась на собі, що вони дійсно помагають. Так, від вічної праці при якій треба було приглядатись (як археологові) до дуже дрібних написів, узорців, то що (не говорючи вже від писання та читання), авторці дуже докучало те, що набрякали повіки, були червоні й палили. Европейські — тогочасні! — лікарі казали, що на те — єдина рада: не читати, не писати й кинути праці, при яких треба напружувати зір. А перський «хакім» (лікар) порадив: носити завжди, не скидаючи ані на ніч, дуже важкі сережки. Всеодно які — аби важкі. І що ранку та що вечора промивати очі трояндовою водою. Як нема її — то звичайною боровою водою. Неприємне запалення пройшло, й нині, — у 70 років, — окуляри вживаю тільки при читанні чи письмі.