— Як у жінок! — указав був Адам.
Доріжкою, з підскоком біг молодший із його учнів, емірів син, Гасан.
Гукав здалеку, — плутаючи слова латинські з арабськими. І топив їх у нестримній повіні сміху:
— Domine magister!.. Сіді му аллім![170] Venite! Cito! Cito!. Та алл гене![171].. Ха-ха-ха!
— Маймун!.. Кара маймун![172].. Приправляє сорбет![173].. Зара принесла підноса… а він… а він!.. Ха-ха-ха!.. — й не доказав.
Крутнувся на одній нозі — і його проткані сріблом, широкі, рожеві шальвари зникли за запоною зелені та цвітів, а сміх лунав з альтанки, зливаючися з потоком інших веселих голосів.
Урочистий і діловитий, мов старий професор, великий, чорний бабуїн[174], серед жартів і вигуків мішав ложечкою в срібному пугарі розтерті з медом трояндові пелюстки. Доливав помаранчевого соку, додавав снігу[175].
Робив усе прецизно, як у лябораторії[176]. Не помилявся в жадному русі, наслідуючи Зару. З «власного» лишилось у нього тільки тихе бурмотіння та голосне чавкання, як облизував лапу, коли, крутнувшись на вигук, пролив солодку й липку масу на незарослу вовною рожеву долоню.
Облизався, підніс роздосадувану голову: чи не занадто вже реготу?
Пошукав поглядом: хто найголосніше сміється?[177]
Вишкірив з одного боку пащі зуби, вхопив з підносу помаранчу й з силою жбурнув нею в невільника-нубійця — простісінько до його сліпуче-білих зубів. Плеснув сорбетом в обличчя другого, зірвав зі старої Зари бувшої хови емірових дітей, — її фіялково-рожеве покривало і, напнувшись ним, метнувся геть з альтанки, скинувши ще з доріжки хлопчика-післанця, що біг до Карльоса з наказом:
— Ясний емір велів покликати тебе, сіді[178]. Корабель привіз вісті з далеких країн. Прибули з ним і дервіші[179] з твого краю…
Того вечора дон Карльос більше не вийшов зі свого покою до Адама, як це бувало звичайно.
І Адам лишився самий, у просторому студіолі[180].
Довго сидів над працею, що звичайно робили її вдвох із Карльосом, для Ібрагімової книгозбірні: перекладали з латинської на арабську мову старі аннали записи, історію сарацинських боїв за поставлені хрестоносцями замки-фортеці на шляху з Антіохії, через Алеп, Ґама, Гомс, Дамаск, аж до Єрусалиму. Це була — ще так недавно! — ціла сітка укріплень, вартових на тім «святім шляху», що мав бути назавжди безпечний для християнських прочан.
Адамові очі пробігали рядками назв: Кастеллюм Переґінорум Темпляріїв… замок Сидонський… Джебаніл… Тріполі… А в душі, підсвідомо, ворушилась давня мрія, що загніздилась там іще з юнацьких літ, про таке ж, осяяне славою лицарство… вдома!
Як часто, з коханим своїм братом Василем та іншими юнаками думали вони про те!
І яким барвистим — живим! — стало те юнацьке, вимріяне «лицарство» від зустрічі з дон Карльосом!
Думка оповилася сумом…
Прийшли до Лясерди вісті з дому… може привезли й викуп? Може від’їде? Тоді знову Адам лишиться тут самий…
За нього бо викуп не прийде!.. Не прийде…
Хоч і вистачило б за нього і золота й добра…
Та ж нікому послати!..
З цілої бо родини лишився єдиний брат — Василь… Запальний, сміливий борець, вояк… герой…
Завжди в бою, завжди — в грі зі смертю… там! У залитих татарами степах, у повних небезпеки густих лісах та мочарах.
Де шукати його? Як?.. І… чи живий він ще?.. Бо, як би був живий — напевно мав би Адам про нього вісті…
Обвіяло його тужним сумом… Сповнило холодом… Як бувало — колись! — удома, в осені, коли затягало імлою безмежні волинські багновиська.
Відчув це так міцно й реально, що аж стисся, відкинувшись на бильця фотелю.
Заплющив очі й мов крізь запону сліз заколивався перед ним образ рідного дому, задумливого, тихого, під низьким, перлово-сірим небом…
Так: сірим! Але ж таким ніжним, як очі… що з них готові бризнути сльози… А під тим небом килими лісів… сині, аж фіялково-чорні… Як оксамит жалоби!.. Повні таємниць…
Хто ж знає їх, ті страховинні казки й чарівні дива, що причаїлись та дрімають у таємничих пущах, купаються в срібній Стирі, що розкручує блискучу дорогу-шлях… Задумана, поважна?..
Відчув ніби запах болотяних зел: аїру, жовтих каченців, «чортової бороди» та шелюжини-верболозу…
Серце стиснулось солодко й тужно… З суму, що втратить «побратима»-Карльоса?.. Чи з болю, що не побачить уже більше ніколи рідних просторів?..
Пригладив рукою ясне, аж сріблясте, як місячне сяйво, волосся[181].
Східнім звичаєм носив тут турбан. Але звикнути до нього не міг, як не міг дозволити собі виголити «мов невірний», голови.
І, лишаючись сам, завжди розмотував свій «сім кроків довгий» пруг індійського мусліну.
Присунув до себе скрипти й приготовлені до писання лебедині пера.
Хотів перемогти хвилеву слабість. Узяв перо й красно «вив’язав» назву замку:
— Калаат ель Госен, у назві хрестоносців: «Крак».
Перо легенько рипіло, лишаючи, — мов вирізані, — знаки слів:
— Цей замок боронив шляху від Ґомсу до Тріполі…
До слів — примітка:
— У великих замках фортецях містилось до чотирьох тисяч родин. У менших бувало тільки півтори сотки оборонців[182].
Скрипить перо, ніби пустуючи… Коливається в руці… й, мотаючи своєю білою егреткою, біжить… біжить…
Але думка за ним не поспішає. Вискочила за пергамінові рядки й кружляє довкола назви «Тріполі».
Це ж із ним пов’язана трагічна згадка про «лицарське кохання»![183]..
Ніколи не бачивши, тільки наслухавшись пісень про неї! — закохався лицар Жофруа Рондель у вимріяну красуню — триполійську принцесу Мелісенду. І з того часу мав лиш одно бажання: побачити красуню!
Було це тяжко. Чекати на здійснення цієї мрії довелося довго.
Але Рондель таки досяг своєї мети й Мелісенду побачив.
Тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала вже йому очі на вічний сон.
А Мелісенда:
— …покохавши таку незмірну любов — співали про це трубадури, ще того ж таки дня, вступила до манастиря босих Кармеліток[184].
Перо спинилось і хилиться до пергаменту…
До кімнати, неначе користаючи з відсутности Карльоса, ввійшов хтось невидний, невловний — і міцними обіймами охопив Адамову думку…
Широкою амбразурою потрійного, маврського вікна лилось потоком місячне сяйво… біле, ясне, сильне, дійсно, як справедливо тут кажуть що «при ньому прочитаєш і найдрібніше письмо».
А отже — яке воно «чуже»… яке інше!..
Червонаве світельце олійної лямпи, кволе, безсиле, цілком утопилося в тому могутньому сяйві й було жалісне, як немічна дитина.
Адам дмухнув на лямпу, згасив її одним подихом і враз пізнав, «хто» саме завітав до нього в чужій стороні: «блукаюче світло», що коливається й пливе світляною, нахиленою пірамідкою волинськими лісами та мочарами.
Там, нічим не спинене, лине воно завжди вперед. Немов женеться за недосяжною мрією!
Чарівне й чаруюче, принадне, невловне, воно не палить, але ж і не дається зловити. Пробігає крізь руки, що вхопили його.
Зустріне прохожого й не тікає, навпаки: доганяє тікаючого перед ним. Обгорне світляною імлою, попестить хвилинку й летить далі. Нагадавши людині, що варта гнатись за Світлою Мрією[185]. І здається Адамові, що лицар Жофруа — це власне він сам.
Чи ж із дитячих літ не був він закоханий у свою мрію? Чи ж не був переконаний, що він, Адам Дунін-Борковський із волинських Борків, побачить на власні очі «Святу Землю»? Ту, де були живим, дійсним життям євангельські події? Ту, що за неї бились — як за казкову принцесу-красуню! — лицарі, будівничі цих замків, записаних на тих аркушах його — Адамовою! — рукою… З хлоп’ячих літ, стаючи навколюшки до молитви й вимовляючи слова:
170
Domine magister, Сіді му аллім — означають те саме: «пане вчителю!» (Не утруднюю працю переписувачеву даючи арабський текст!
173
Сорбет або шербет — розтерті з цукром або медом овочі. Може бути й зі зварених у цукрі конфітур із троянди (тільки «столистої!»), помаранчевих цвітів або цвітів білої акації. Тоді треба додати води. Розмішане добре, мусить бути тільки на пів заморожене.
175
На Сході — як і в Еспанії — часто замість леду вживають снігу, що його привозять із гір.
176
Сцена з бабїном — не вигадана. Авторка знала в Ахені, у Німеччині, доктолра Шустера, який мав таку малпу. І та малпа «варила» пані докторовій каву. Доктор розповідав, що вичитав таке у Брема. Хотів пересвідчитись, чи це — правда, купив молодого бабуїна у Гамбурзі і дійсно навчив його «варити каву».
177
Малпи дуже не люблять, коли з них сміються. Але коли їх хвалити й гладити та давати їм «за викон» солодощів або овочів — дуже легко навчити їх усьому. Так, принаймні, запевнював доктор Шустер, що його бабуїн не тільки «варив» каву, але ще й «подавав» її на підносі.
179
Дервіші — маометанські ченці. Сарацини називали «дервішами» також, або «франкськими дервішами», і християнських ченців.
180
Студіоля — перенятий від італійців звичай улаштовувати бібліотеки, які, одночасно, служили й кабінетом, в якому вчені працювали.
182
Деталі, назви замків і фортець — історичні. З «Історії хрестових походів» — імпозантної праці.
183
Цей «лицарський роман», який дійсно був історичним фактом, був темою незчисленних пісень трубадурів. А пізніший французький поет, Едмонд Ростан, написав прегарну п’єсу «Самотня царівна».
184
Остання деталь — історичний факт: Мелісенда, володарка Тріполі, — або як часами писали: «Тріполісу», — яка мала одружитися з візантійським цісарем Емануелем Комненом і була його нареченою — ніколи з цим цісарем не одружилася, а стала чорницею-кармеліткою в дуже молодому віку.
185
«Блукаюче світло» — дійсно чарівне явище. Авторка бачила його й «закохалась» до «казкової землі» — Волині, як лицар до красуні. Зрозуміла, що тільки на Волині могла народитись така поетка, як Леся Українка і такий твір-перлина як її «Лісова Пісня». Що таке «блукаюче світло» — не знаю. На Волині мені висвітлювали, що це — випари мочарів, якісь «блукаючі вогники». Каміль Фляммаріон, знаний французький астроном, приятель мого батька, гадав що це — так званий «зодіякальний» світляний феномен. Я на астрономії не знаюсь, то ж не берусь висвітлювати. Констатую тільки факт, що бачила цей чарівний феномен.